— І віко прибити, сер? — спитав і махнув рукою, ніби тримав у ній молоток.
— Атож.
— І щілини прошпаклювати, сер? — знову спитав тесля з таким жестом, ніби орудував шпаклівкою.
— Атож.
— А тоді ще й просмолити, сер? — і він наче нахилив у руці відерце зі смолою.
— Так, так! Чого це ти допитуєшся? Зроби з труни рятувальний буй, і квит. Містере Стаб, містере Фласк, ходімо на ніс.
— Пішов сердитий. Усе разом він може стерпіти, але подробиці — над його силу. Та й мені це діло не до вподоби. Я зробив ногу для капітана Ахава, і він носить її, як годиться джентльменові; а як зробив шкатулочку для Квіквега, то цей не хоче стромляти в неї голову. Стільки морочився з тією труною — і все намарне? Тепер наказують переробити її на рятувальний буй. Це ж однаково, що стару одежину лицювати. Або шкіру вивертати наверх м’ясом. Не люблю я такого партацтва, не до вподоби воно мені. Не по моїй гідності. Не для цього я тут. Нехай якесь там лудильницьке поріддя латає казани, а ми ж таки з кращого тіста. Я люблю докладати рук тільки до чистої, нової, чесної, математичної роботи, до чогось такого, що починається правильно, з початку, тоді свого часу проходить свою середину, а закінчується кінцем. Не те що робота партача: у неї кінець посередині, а початок на кінці. Це тільки старі баби все замовляють партачам. Господи, як-бо всі старі баби люблять отих мандрівних лудильників. Я знав одну шістдесятип’ятирічну бабусю, що втекла від чоловіка з молодим, але вже лисим лудильником. Отож через те я ніколи не брав замовлень від старих самотніх удів, ще як держав майстерню на Віньярді, а то котрась забрала б у свою стару самотню голову таку думку — втекти кудись зі мною. Та гай-гай! На морі тільки й жіночки, що чаєчки. Ну що ж, подивімося. Прибити віко; прошпаклювати щілини; просмолити їх; міцно оббити все планками і підвісити на тій пружині за кормою. Чи хтось колись виробляв отаке з труною? Якийсь старий забобонний тесля, мабуть, скоріше дав би розіп’ясти себе на вантах, а не погодився б на таку роботу. Але я зроблений із сукуватої арустукської сосни, я й вусом не моргну. Мати ззаду труну замість підхвістя! Пливти по морю з цвинтарною скринею! Та дарма. Ми, ті, хто обробляє дерево, робимо і шлюбні ліжка та картярські столи, і мари та труни. Ми працюємо або помісячно, або від замовлення, або від плати, і не нам допитуватись, для чого й навіщо потрібна наша робота, хіба що це буде якесь уже зовсім паскудне партацтво, і тоді ми його кидаємо, коли можна. Кхе! Зроблю поволеньки й цю роботу. Прироблю тут… стривай, скільки ж усього душ у нашій команді? Вже й забув. Ну, хай там як, а прироблю тридцять окремих линвочок із вузлами на кінцях, по три фути завдовжки, кругом усієї труни. Тоді, коли корабель піде на дно, тридцятеро жвавих хлопців битимуться за одну труну: нечасто таке побачиш на цьому світі! Ідіть-но сюди, молоток, шпаклівка, відерце зі смолою і швайка! Берімось до роботи.
127
ПАЛУБА
(Труна покладена на два кадоби для гарпунної линви між верстаком і відкритим люком; тесля шпаклює щілини. Мотузочок, всуканий із клоччя, повільно змотується з великого клубка, що лежить у приполі в теслі. З каюти неквапно піднімається на палубу Ахав і чує, що Піп іде слідом за ним).
— Вернися, хлопче! Я хочу трохи побути без тебе. Вернувся… Навіть моя рука не кориться моїй волі так охоче, як цей хлопець… Це що, середній неф у церкві? Що тут робиться?
— Рятувальний буй, сер. Містер Старбак наказав. Ой, обережно, сер! Люк відкритий!
— Дякую. Твоя труна лежить напохваті коло склепу.
— Що, сер? А, коло люка! Так, сер, це правда.
— Хіба це не ти робиш людям ноги? Не з твоєї майстерні вийшов цей оцупок?
— Здається, так, сер. Ну, як, рихва[162] тримається?
— Більш-менш. Та хіба ти й могильник заразом?
— Так, сер: я зліпив оцю ось скриню як домовину для Квіквега, та щойно мені наказали переробити її на щось інше.
— Тоді скажи мені: хіба ти не загребущий, скнарий, пронозливий, всеїдний старий поганин, що сьогодні робиш ноги, а завтра труни, в яких ті ноги зачинятимеш, а позавтра з тих самих трун — рятувальні буї? Ти так само не визнаєш ніяких принципів, як боги, і такий самий майстер на всі руки, як вони.
— Мені за цим голова не болить, сер. Я роблю те, що роблю.
— Знов же — як боги. Слухай, а ти ніколи не співаєш, роблячи труну? Титани нібито мугикали якісь уривки пісеньок, коли видовбували кратери вулканів; і гробар на сцені співає із заступом у руках. А ти ні?
— Чи я співаю, сер? Чи я співаю? О, я до цього не дуже охочий, сер, але той гробар, може, співав тому, що заступ його мовчав? А шпаклювальний молоточок хіба ж так видзвонює! Ось послухайте, яка музика!
— Так, і це тому, що віко тут править за резонансну деку. А резонансною декою може бути, тільки дошка, під якою немає нічого — порожнеча. А проте труна, в якій лежить мертве тіло, звучить майже так само, тесле. Тобі коли-небудь траплялося нести мари й стукнутися труною об цвинтарну браму?
— Їй же богу, сер, я…
— «Їй же богу»? А що це таке?
— Та це просто така примовка, сер, і більше нічого.
— Гм… гм… ну, далі.
— Я хотів сказати, сер…
— Ти що, шовкопряд? Випрядаєш свій покрив сам із себе? Що там у тебе за пазухою? Швидше прибери оті сильця, щоб я їх не бачив!..
— Пішов на ют. А як напався несподівано! Та в теплих широтах шквали завжди несподівані. Я чув, що острів Альбемарле на Галапагосах екватор перетинає рівно посередині. Мені здається, що нашого старого теж перетинає точно посередині якийсь екватор. Він весь час ніби па екваторі — такий гарячий! Дивиться сюди… Ану, де клоччя, хутчіше! Мерщій до роботи! Ця дерев’яна довбешка — то корковий молоточок, а я — майстер грати на скляній гармонії. Дінь-дон!
(Ахав сам до себе).
— Оце-то видовище! Оце-то звуки! Сивоголовий дятел довбе дупласте дерево! В таку хвилину можна позаздрити глухим і сліпим! Глянь! Труна стоїть на двох кадобах із гарпунними линвами. Ох і злий, ох і глумливий чоловік цей тесля! Тук-тук! Це ж наш другий пульс. О, яке безтілесне все на світі! Що в ньому є реального, крім невагомих думок? Ось перед нами зловісний символ грізної смерті, але чиста випадковість зробила з нього промовистий знак рятунку й надії для життя, що попало в найтяжчу скруту. Рятувальний буй із труни! А може, цей символ ще глибший? Може, в якомусь духовному розумінні труна — це, врешті, лише сховище безсмертя? Треба подумати! Але ні! Я вже так далеко зайшов на тіньову сторону Землі, що другий бік її, той, що називають світлим, здається мені сповитим у непевний півморок. Слухай, тесле, ти скінчиш коли отой проклятий стук? Я йду в каюту, і щоб, коли вийду на палубу знов, я вже не побачив нічого цього. Ну, а тепер, Піпе, давай погомонимо: я часом набираюсь від тебе такої химерної філософії! Її, певне, влито в тебе невідомими каналами з якихось незнаних світів!
128
«ПЕКВОД» ЗУСТРІЧАЄ «РАХІЛЬ»
Другого дня ми побачили велике судно, що пливло просто на «Пеквод»: його реї були обліплені матросами. Називалось воно «Рахіль». «Пеквод» ішов тоді з доброю швидкістю, та коли до нього з навітряного боку підпливла ширококрила незнайомка, його хвалькувато надуті вітрила враз опали, немов проколоті міхури, і весь корабель неначе безвладно завмер.
— Лихі новини! Вона несе лихі новини, — промурмотів старий матрос з острова Мену. Та перше ніж капітан «Рахілі», що з рупором біля уст стояв на кормі вельбота, встиг окликнути нас, пролунав голос Ахава:
— Бачив Білого Кита?
— Так, бачив. Учора. А ви не бачили в морі вельбота?
Стримавши свою радість, Ахав відповів заперечно на це несподіване запитання і хотів уже пливти на «Рахіль», коли її капітан сам, поклавши своє судно в дрейф, спустився у вельбот. Кілька енергійних змахів веслами, гак зачеплено за грот-руслень правого борту «Пеквода», і капітан «Рахілі» вже вихопився на нашу палубу. Ахав зразу впізнав його: то був знайомий йому нентакітець. Але вони навіть не привіталися.