— Та не бійтеся, — сказав він, знову глузливо вишкірившись, — Квіквег вас і пальцем не зачепить.
— Не шкіртеся! — закричав я. — Чого ви не сказали мені, що цей чортячий гарпунник — канібал?
— Я думав, ви самі здогадалися; хіба ж я не казав вам, що він продає голову по місту?.. Та ну-бо вже, лягайте. Квіквегу, чуєш, ти знай моя, я знай твоя, цей чоловік він спи з тобою — тямиш?
— Моя до біса тямиш, — буркнув Квіквег, що вже сидів у ліжку й пахкав люлькою. — Твоя лізь там, — додав він, тицьнувши в мене своїм томагавком і відгорнувши ковдру вбік. Той жест був не тільки гречний, а й по-справжньому ласкавий і приязний. Я ще хвильку постояв, дивлячись на нього. Попри все татуювання, він був, власне, досить охайним і привабливим на вигляд канібалом. «І чого було здіймати гвалт, — подумалось мені. — Він же така самісінька людина, як і я. В нього не менше підстав лякатись мене, ніж у мене — лякатись його. І краще спати в одному ліжку з тверезим канібалом, ніж з п’яним християнином».
— Хазяїне, — заговорив я, — скажіть йому, хай сховає отого свого томагавка, чи люльку, чи що воно таке. Одне слово, хай перестане курити, і я ляжу з ним разом. Бо я не люблю, щоб коло мене в ліжку курили. Це діло небезпечне. А я не застрахований.
Коли хазяїн витлумачив мої слова Квіквегові, той відразу послухався й чемним жестом запросив мене в ліжко, а сам відсунувся аж на краєчок, ніби промовляв: «І до ноги твоєї не доторкнуся!»
— Добраніч, хазяїне, — сказав я. — Можете йти.
Тоді ліг у ліжко й заснув так солодко, як ще зроду не спав.
4
УКРИВАЛО
Коли я вранці прокинувся, був уже білий день, і Квіквегова рука обнімала мене напрочуд ласкаво й чуло. Можна було подумати, ніби я — його дружина. Укривало було зшите з клаптиків — усе в химерних строкатих квадратиках та трикутничках, і та дикунова рука, поспіль обмережана якимсь крітським лабіринтом з витатуюваних візерунків, рука, що не мала й двох латочок шкіри однакового кольору — мабуть, через те, що в морі він закочував рукав коли вище, коли нижче і вона засмагла нерівномірно, — отож та рука, хочу я сказати, здавалася просто-таки частиною нашого строкатого укривала. Справді, прокинувшись і побачивши ту руку на укривалі, я насилу розрізнив її, так зливалися барви; власне, я тільки з тиску важкої руки здогадався, що Квіквег мене обнімає.
Дивне почуття охопило мене; зараз я спробую пояснити його. Я пам’ятаю, що подібного мені трапилося зазнати в дитинстві; але чи наяву, а чи вві сні, цього я ніколи не знав напевне. Було це так. Я встругнув якусь штуку — здається, спробував залізти в комин, як це зробив кілька днів перед тим малий сажотрус; а моя мачуха, що безперестану лупцювала мене як не за те, то за те або казала йти спати без вечері, за ноги витягла мене з комина й погнала в ліжко, хоч була ще тільки друга година по обіді 21 червня — найдовшого дня року в нашій півкулі. Страхіття! Та що я міг удіяти? Я пішов нагору, до своєї комірчини на третьому поверсі, роздягся якомога повільніше, аби вбити час, і, гірко зітхаючи, заліз між простирадла.
Я лежав і скрушно вираховував, що мусить минути цілих шістнадцять годин, перше ніж я дістану змогу сподіватись на воскресіння. Шістнадцять годин у ліжку! Від самої думки про це аж поперек заболів. А день був такий ясний! Сонце світило у вікно, на вулицях гучно гуркотіли колеса, по всьому домі лунали веселі голоси! Мені робилося все тяжче й тяжче. Нарешті я встав, одягся, потихеньку — в самих панчохах — вийшов, розшукав мачуху і несподівано впав їй до ніг, благаючи, як особливої ласки, щоб вона за мою витівку відшмагала мене, що завгодно зі мною зробила, тільки не примушувала мене лежати в ліжку так нескінченно довго. Та войа була найкращою, найсумліннішою в світі мачухою, і мені довелося вернутись до спальні. Кілька годин я пролежав там без сну, і ніколи потім, навіть у найтяжчій скруті, не бувало мені так погано. Нарешті я, мабуть, заснув якимсь неспокійним сном, повним примар; а помалу пробуркавшися — ще наполовину в тумані тих марень, — розплющив очі й побачив, що в кімнатці, так недавно залитій світлом, панує тьма кромішня. Мене зразу аж струснуло всього; нічогісінько не було ні видно, ні чути, але в моїй руці лежала чиясь чужа, нелюдська, не з цього світу. Моя рука звисала через ковдру, а біля самого ліжка неначе сиділа якась безіменна, неуявленна, безмовна постать чи примара, якій належала та, друга рука. Я пролежав, як мені здавалося, незліченні сторіччя, скутий невимовним жахом, не сміючи відняти руку і все ж думаючи, що ці моторошні чари розвіються, тільки-но я зможу хоч поворухнути нею. Я не пам’ятаю, як ця свідомість нарешті згасла в мені; але, прокинувшись уранці, я здригнувся, коли пригадав усю ту ману, і багато днів, тижнів, місяців по тому снував у голові здогади, що ж то було таке. Та загадка й донині часом мучить мене.
Отож, як не рахувати нестерпного страху, оте відчуття дотику безтілесної руки своею незвичайністю було тотожне з тим, якого я зазнав, прокинувшись і побачивши, що мене обнімає рука поганина Квіквега. Та помалу в моїй уже протверезілій від сну голові виразно спливли одна за одною всі події минулого вечора, і лишилось тільки почуття комічної незручності. Бо коли я спробував скинути з себе руку, розімкнути ті чуттєві обійми, Квіквег не прокинувся, а тільки пригорнув мене ще міцніше, ніби роз’єднати нас могла сама лише смерть. Я спробував розбудити його: «Квіквегу!» — та відповіддю було лише хропіння. Я перевернувся на другий бік, хоч шия була наче в хомуті, але раптом мене щось легенько дряпнуло. Відгорнувши ковдру, я побачив, що при боці в дикуна спить його томагавк, наче немовля з сокиркою замість голови. «Оце-то вклепався в історію, — подумав я, — лежу в ліжку в чужому домі, серед білого дня, з канібалом і томагавком!»
— Квіквегу! Заради бога, прокинься, Квіквегу!
Довгенько я випручувався, і гукав до нього, і переконував його, що не годиться чоловікові обнімати іншого чоловіка так, немов дружину, поки врешті він таки щось рохкнув, забрав свою руку, стріпнувся весь, наче ньюфаундлендський пес, що вискочив з води, і сів у ліжку прямо, як кілок, дивлячись на мене й продираючи очі, ніби не міг пригадати, звідки я тут узявся. Та помалу в голові його замрів якийсь невиразний спогад про мене. А я тим часом лежав спокійнісінько й теж дивився на нього вже без справжнього страху, але з пильною цікавістю, бо постать переді мною була справді-таки дивовижна. Коли врешті він, видно, остаточно згадав, хто я такий, і змирився з моєю присутністю, то сплигнув з ліжка додолу і різними знаками та звуками дав мені зрозуміти, що він, коли я того хочу, одягнеться перший і полишить усю кімнату мені. «Дуже культурний вступ за таких обставин, Квіквегу, — подумав я. — Ні, що ви не кажіть, а в цих дикунів справді є природжене почуття такту. Просто диво, які вони від природи ввічливі». Я мушу висловити Квіквегові цей комплімент, бо він виявив до мене велику чемність і розуміння, тоді як я був з ним страшенно нечемний: лежачи в ліжку, витріщався на нього, поки він одягався. В ту хвилину цікавість переважила в мені добре виховання. Правда, таку людину, як Квіквег не щодня побачиш: і він сам, і його поведінка варті були надзвичайної уваги.
Він почав одягатися зверху: зразу насадив на голову касторовий капелюх (дуже високий, треба зауважити), а потім, ще не надягши штанів, підняв з підлоги чоботи. Далі Квіквег — хоча бог його знає, навіщо він так робив, — із чобітьми в руках та з капелюхом на голові заліз під ліжко й почав там вовтузитись і сопти, з великим зусиллям — як здогадався я з тих звуків — натягаючи на ноги чоботи, хоч, наскільки мені відомо, жодне правило пристойності не вимагає від людини ховатися з узуванням від чужих очей. Та Квіквег, розумієте, був істотою в перехідній стадії; вже не гусеницею, але ще не метеликом. Він був цивілізований якраз настільки, щоб виявляти свою екзотичність у якнайхимерніший спосіб. Його освіта ще не скінчилася. Він ще лишався школярем. Якби він не був уже трошечки окультурений, то, мабуть, зовсім би не морочився з узуванням; та якби не був ще дикуном, то йому б і на думку не спало залазити для цього під ліжко. Нарешті він у геть пом’ятому й насунутому аж на очі капелюсі виліз із-під ліжка й заходився тупцювати та шкутильгати по кімнатинці, ніби вогкі, поморщені чоботи з твердої волової шкіри, та ще й шиті, певне ж, не на замовлення, при тих перших кроках такого страшенно холодного ранку дошкульно тисли його не дуже призвичаєні до взуття ноги.