А тільки-но в розривах густої чорноти над головами показує свій наляканий вид блідий місяць, скутий жахом Йона бачить, як гордий бушприт корабля то підноситься вгору, то пірнає вниз, у збаламучений глиб.
Нестямні страхи, голосно виючи, тиснуться в його душі. Тепер Йона так гнеться й щулиться, що добре видно: він — утікач від гніву божого. Морякам це впало в очі, вони все більш упевнюються у своїх підозрах і нарешті, аби вже до кінця з’ясувати правду й віддати все на розсуд небес, вирішують кинути жереб і в такий спосіб дізнатись, через кого наслано на них оцю жахлиру бурю. Жереб випав Йоні; побачивши це, моряки розлючено засипають його питаннями: «Хто ти такий? Звідки ти? З якої країни? З якого народу?» Та зверніть увагу, браття мої, на поведінку бідного Йони в ту хвилину. Нетерпеливі моряки допитуються тільки, хто він і звідки; одначе дістають відповідь не лише на ці запитання, а водночас і на те, котрого не ставили: ту непрохану відповідь вимогла від Йони тверда рука господня, що тяжить на ньому.
«Я іудей, — гукає він, а потім: — Я тремчу перед господом богом небесним, що сотворив небо й землю!» Ти тремтиш перед господом, о Йоно? Так, тепер тобі є чого тремтіти перед ним! Тут-таки Йона сповідається морякам у всій своїй провині, і моряків охоплює все більший і більший ляк, але водночас і жаль до Йони. Бо коли Йона, ще й не благавши в бога милосердя — адже він аж надто добре знає всю чорноту свого гріха, — коли нещасний Йона гукав їм, щоб вони взяли його й кинули за борт, бо він певен, що це через нього на них упала така грізна буря, вони милосердно відвертаються від нього і пробують урятувати судно іншими засобами. Та все намарне: гнівний буревій реве ще гучніше; і нарешті, заклинально піднявши одну руку до неба, другою вони неохоче хапають Йону.
Уявіть же собі, як того Йону взяли, мов якір, і кинули в море; і як умить зі сходу наче хто розлив по воді олію, хвилі вляглись, а Йона немовби забрав бурю з собою, лишивши позаду спокійну гладінь. Сам він поринає на дно серед такого розбурханого вирування, що навіть не вловлює тієї миті, коли він сторчголов упав до роззявленої пащеки, що чигає на нього. А потім кит змикає позад нього всі свої білі зуби, немов грати в’язниці. І тоді Йона посилає з черева китового свою молитву до господа бога. Та прислухайтеся до тої молитви — і здобудьте з неї важливу науку. Адже Йона, хоч який він грішний, не лементує, не благає слізно негайного порятунку. Він відчуває, що ця страхітлива покара заслужена. Він полишає свій рятунок на розсуд божий, удовольняючись тим, що, попри всі свої муки й страхи, він іще зводить погляд до святого храму небесного. Оце, браття мої моряки, і є правдиве й щире каяття: воно не вимагає прощення, а дякує за покарання. А яка мила богові така поведінка Йони, видно з того, що врешті бог визволив його і з черева китового, і з моря. Браття мої, я вивів Йону перед вас не на те, щоб ви наслідували його гріх, а на те, щоб він став для вас зразком каяття. Не грішіть; та коли вже впали в гріх, зумійте покаятись так, як Йона.
Завивання вітру ніби додавало цим словам проповідника ще більшої сили; коли він змальовував бурю, наслану на Йонин корабель, його самого наче шарпала буря. Широкі груди його здіймались і опадали, мов розхвильоване море, руки були наче розбурхані стихії, а громи, що вились круг його чола, і блискавиці, що били з очей, сповнили простосердих слухачів гострим страхом, звичайно їм не знайомим.
Та ось буря в його душі і в очах неначе вщухла, і він, замовкнувши, опустив погляд на сторінки Біблії, а тоді заплющив очі і якусь хвилину стояв непорушно, ніби розмовляв із самим богом.
І знову він нахилився до нас, низько схилив голову з виразом найглибшої, але водночас і мужньої покори, й промовив так:
— Любі мої браття моряки, на вас бог наклав лише одну свою руку, а на мені тяжать обидві його руки. Я в міру свого знання, хай мізерного, переказав вам ту науку, що її вділяє Йона всім грішникам, отже, й вам, А ще більше — мені, бо я більший грішник, ніж ви. І як же радо спустився б я з цього марса, та сів на палубі, поруч вас, та слухав, як оце ви слухаєте, тим часом як хтось із вас викладав би мені оту іншу, грізнішу науку, якою Йона наділяє мене, лоцмана бога живого. А саме, як Йона, висвячений лоцман-пророк, тобто вісник істини, посланий господом звістити ту немилу істину вухам розбещеної Ніневії, — як той Йона, злякавшись неприязної зустрічі, знехтував свою службу й намагався втекти від свого обов’язку й від свого бога, сівши на корабель у Йоппії. Та бог — повсюди, і Йона так і не доплив до Тарсіса. Як ми бачили, бог наздогнав його, наслав на нього кита, що поглинув його, скинувши в живу прірву погибелі, і стрімголов затяг «у серце моря», де глибинні вири засмоктали його на десять тисяч сажнів углиб, і «трави водяні обвили йому голову», і всі страхіття підводного світу прокочувались над ним. Та навіть звідти, з того місця, куди не сягав ще жоден лот, «із ями пекла», — коли кит спустився аж на саме дно океану, — навіть звідти бог почув покаянний голос проглинутого пророка. Тоді бог повелів китові, і з холодних, темрявих глибин моря кит вирвався на тепле й ласкаве сонце, до всіх розкошів повітря й землі, «і викинув Йону на суходіл». І коли вдруге промовив глас господній, тоді Йона, весь потовчений і обдертий, з вухами, ще сповненими, ніби дві морські скойки, безліччю морських шумів, виконав веління всемогутнього. А яке ж було те веління, браття мої? Проголошувати Правду у вічі Облуді! Ось яке воно було!
Оце, любі мої, оце та друга наука, і горе тому лоцманові бога живого, котрий злегковажить її. Горе тому, кого цей світ віднаджує від обов’язку євангеліста! Горе тому, хто пробує лити олію на хвилі, коли сам бог збурив їх своїм вихором! Горе тому, хто хоче потішати, а не страхати! Горе тому, для кого власна добра слава дорожча від самої доброти! Горе тому, хто в цьому світі не шукає упослідження! Горе тому, хто не лишається правдивим, хоч би навіть облуда його рятувала! Так, горе тому, хто, за словами великого лоцмана Павла, навчаючи інших, сам зостається покидьком!
Він опустив голову й на хвильку замовк; а потім знову підняв обличчя і з глибокою радістю в очах, у неземному захваті вигукнув:
— Але, браття мої, з правого борту в кожного горя пливе неминуча втіха, і вона сягає в височінь вище, ніж горе сягає вглиб. Хіба клотик грот-щогли не сягає в небо далі, ніж кіль судна в морську глибінь? Утіха припаде тому — утіха велика, висока й глибока, — хто навсупереч усім гордим богам та адміралам цього світу непохитно зостанеться самим собою. Тому, хто своїми дужими руками тримається на воді, коли судно цього лукавого, зрадливого світу вже затонуло під ним. Тому, хто не дає пощади в бою за правду і вбиває, палить, нищить усякий гріх, хоч би навіть довелось виривати його з-під мантій сенаторів та суддів. Утіха, найвища втіха припаде тому, хто не визнає над собою ніякого пана й ніякого закону, крім господа й господнього закону, і не має жодної іншої вітчизни, крім небес. Тому, кого всі хвилі й буруни гамірливої юрби не змиють з надійного корабля вічності, і вічна втіха та блаженство припадуть тому, хто, зібравшись лягти на вічний спочинок, з останнім своїм віддихом зможе сказати: «О мій Отче! Ти, кого я знав найбільше по твоїй різці! Смертний чи безсмертний, ось я помираю. Я прагнув належати тобі більше, ніж цьому світові чи самому собі. Та це ніщо; я полишаю вічність тобі, бо що таке людина, щоб жити так довго, як її бог?»
Він не сказав більше нічого, а, повільним рухом благословивши паству, сховав обличчя в долоні й стояв уклінний, аж поки всі вийшли, зоставивши його самого.
10
ПОБРАТИМ
Вернувшися до заїзду «Кит», я застав там Квіквега самого: він вийшов з молитовного дому ще перед кінцем проповіді. Гарпунник сидів на ослоні перед вогнем, поставивши ноги на край каміна, тримав перед очима свого божка-негреня, пильно дивився йому в обличчя й складеним ножиком обережно підстругував йому ніс, мугикаючи щось на свій поганський манір.