— І до того ж лихим царем. Коли того розпусного царя вбили, то хіба не лизали його кров собаки?
— Ану, підійди-но сюди. Ближче, ближче! — сказав Пелег з таким значущим виразом в очах, що я аж злякався. — Слухай-но, хлопче: гляди ніколи не кажи цього на борту «Пеквода». І ніде цього не кажи. Капітан Ахав не сам вибирав собі ім’я. То була дурна примха його темної, навіженої матері, вдови, — вона померла, як йому був усього рік. І все ж стара індіанка Тістіг з Гейхеда сказала, що це ім’я так чи інакше виявиться пророчим. І, може, ще якісь недотепи, такі, як вона, торочитимуть тобі про це. То я хочу тебе попередити: це брехня. Я добре знаю капітана Ахава, бо колись плавав у нього помічником. Я його знаю: він добряга, не побожний добряга, як Білдед, а лайливий добряга, як оце я, хоч куди мені до нього. Так, так, я знаю, він ніколи не був дуже веселий, і знаю, що в останньому рейсі, вже як пливли додому, він якийсь час був трохи не при собі, та це через те, що в нього прикро щеміла ще не загоєна кукса, це кожен може зрозуміти. І знаю, що відколи в останньому плаванні той проклятий кит відкусив йому ногу, він став якийсь понурий — страшенно понурий, а часом і шалений. Та це все минеться. І запевняю тебе, затям це раз назавжди, що краще плавати з понурим, та путящим капітаном, ніж із веселим, та нікудишнім. Бувай здоров і не паплюж капітана Ахава за те лише, що йому дісталось таке негарне ім’я. Крім того, синку, він же має дружину: ще й трьох рейсів не минуло, як вони побрались, така тиха, віддана жінка, і в старого з тою молодою жінкою є дитина, тож як ти вважаєш: чи може Ахав бути до краю, безнадійно лихою людиною? Ні, ні, хлопче. Хай який він не є, позначений, проклятий, але Ахав має людське сумління!
Я вертався з гавані в глибокій задумі: те, що мені випадково відкрилось про капітана Ахава, сповнило мене якимсь невиразним і болючим неспокоєм. Воднораз я вже відчував до нього якесь дивне співчуття й жаль — сам не знаю через що; хіба, може, через те, що він таким страшним чином позбувся ноги. Але відчував я і якийсь дивний, шанобливий острах перед ним — власне, і не острах, а сам не знаю що, не знаю, як його й назвати чи змалювати. Але те почуття було в мені, і воно анітрохи не відштовхувало мене від капітана, хоч мене й дратувала трохи його таємничість, дарма що я так мало знав про нього тоді. Та помалу мої думки звернули на інші стежки, і загадковий Ахав вилетів поки що мені з голови.
17
РАМАЗАН
Квіквегів рамазан, чи піст, чи умертвіння плоті, мав тривати цілий день, тому я вирішив не турбувати його до вечора, бо я звик глибоко шанувати будь-чиї релігійні обряди, хоч би якими кумедними вони здавались, і не зміг би злегковажити навіть молитовного зібрання мурашок, що поклоняються мухоморові, чи тих створінь у деяких частинах нашої земної кулі, які з не баченою на інших планетах догідливістю схиляються перед статуєю померлого багатія тільки тому, що він був володарем незміряних земель та маєтків, якими й досі порядкують від його імені, одержуючи з них прибуток.
Я гадаю, що ми, добрі християни-пресвітеріани, повинні бути в цих справах поблажливими й не вважати себе так безмірно вищими за інших смертних — поган чи там ще когось, бо у них, мовляв, якісь нерозумні погляди на ці речі. Ось, приміром, Квіквег дотримується якихось украй безглуздих уявлень про свого Йоджо та про рамазан. Ну то й що? Мабуть же, він гадає, ніби знає, що робить; він задоволений — ну й нехай собі. Ніякі суперечки з ним нічого не дали б, і я кажу: не чіпайте його, у бога вистачить милосердя на всіх — і на пресвітеріан, і на поган, бо ми всі, так чи інакше, тяжко схиблені з розуму і дуже потребуємо, щоб нам його направили.
Надвечір, будучи певним, що всі Квіквегові обряди та ритуали вже скінчились, я піднявся нагору до нашої кімнати й постукав у двері, але відповіді не почув. Я спробував відчинити двері, та вони були замкнені зсередини.
— Квіквегу! — тихо покликав я крізь замкову шпарку. Мовчанка… — Чуєш, Квіквегу? Чого ти не озиваєшся? Це я, Ізмаїл!
Та з кімнати — ні звуку. Я почав тривожитись. Я ж, здається, дав йому так багато часу… Може, з ним стався апоплексичний удар? Я заглянув у замкову шпарку, але двері були навпроти порожнього кута, і я побачив тільки стіну та бильце в ногах ліжка. Я дуже здивувався, вгледівши під стіною дерев’яне держално Квіквегового гарпуна: адже хазяйка напередодні ввечері, перше ніж завести нас до спальні, відібрала його у Квіквега. «Дивно», — подумав я; та хай там як, а гарпун стоїть у кімнаті, то напевне й сам Квіквег тут, бо він майже ніколи — чи таки ніколи — не виходить з дому без нього.
— Квіквегу! Квіквегу!
Знов мовчанка. Мабуть, щось таки скоїлось. Апоплексичний удар! Я спробував висадити двері, але вони не піддавались. Я збіг сходами вниз і поділився своїми підозрами з першою людиною, яку стрів: зі служницею.
— Ой! Ой! — залементувала вона. — Я й сама вже думала, що там щось негаразд. Я пішла прибрати ліжко після сніданку — замкнено, і в кімнаті — ні шелесь. І цілий день було отак тихо. Та я подумала, що ви, може, пішли кудись обидва, а кімнату замкнули, щоб хто речей не покрав. Ой! Ой! Пані! Господине, гвалт! Місіс Фойда, нещастя! Постояльця грець побив! — і, голосно волаючи, побігла до кухні, а я за нею.
Незабаром з’явилась місіс Фойда зі слоїком гірчиці в одній руці та карафкою оцту в другій: вона щойно ревізувала запаси приправ, а заразом лаяла кухонного служку-негреня.
— Де у вас дровітня? — крикнув я. — Біжіть, ради бога, принесіть що-небудь, щоб виламати двері, — сокиру абощо. З ним стався апоплексичний удар, я вам кажу! — і знов хтозна-нащо побіг сходами нагору з порожніми руками. Але місіс Фойда перепинила мене, ставши на дорозі із слоїком гірчиці, карафкою оцту і своїм не менш кислим видом.
— Що з вами, юначе?
— Дайте сокиру! Ради бога, біжіть по лікаря, поки я виламуватиму двері!
— Слухайте-но, — сказала господиня, поставивши карафку на підлогу, щоб мати хоч одну руку вільну. — Послухайте, що це ви балакаете? Ви хочете ламати мої двері? — і схопила мене за руку. — Що це ви надумали? Що сталося, моряче?
По змозі спокійніше, але й не гаючись я пояснив їй, у чому річ. Вона задумалась на мить, несвідомо притуливши карафку з оцтом збоку до носа, а тоді вигукнула:
— Ні! Я його не бачила, відколи поставила там!
І побігла до комірчини під сходами. Зазирнула туди, вернулась і сказала, що гарпуна немає.
— Він зарізався! — закричала вона. — Те саме зробив, що й сердега Стігс!.. Ще одне укривало пропало!.. Хай господь змилосердиться над його нещасною матір’ю! Це ж мені розор, та й годі! А сестри в бідолахи не було? Та де ж те дівчисько!.. Бетті, біжи до маляра Пасткінса, хай намалює табличку, що «самогубство тут не дозволяється, і курити в залі заборонено», щоб уже за одним замахом двох зайців убити. Зарізався! Боже, змилосердься над його духом! Що це там за грюкіт? Юначе, стійте!
І, збігши сходами вслід за мною нагору, вона схопила мене, саме як я знову збирався висадити двері.
— Не смійте! Я не дозволю ламати своє майно. Сходіть до слюсаря, тут є один недалечко, якусь милю звідси. Та стривайте! — вона сягнула рукою в кишеню збоку. — Оцей ключ, здається, підійде. Спробуймо. — І, встромивши ключ у замок, крутнула ним. Та шкода! Квіквег не тільки замкнувся на ключ, а й засунувся на засув.
— Доведеться виламати, — сказав я і вже відійшов трохи далі, щоб ударити з розгону, та господиня знов учепилася в мене, заклинаючи не ламати її добра. Але я вирвався і вдарив у двері всією своєю вагою.