— Що це ти плетеш, друзяко? — здивувався я.
— Зате в нього її стільки, що вистачить на всіх вас, — сказав раптом незнайомець, вимовивши слово «нього» з якимсь нервовим притиском.
— Квіквегу, — звернувся я до товариша, — ходімо. Цей чоловік, певне, звідкись утік. Він балакає про щось таке й про когось такого, що ми не знаємо.
— Стійте! — крикнув незнайомець. — Ви правду кажете: ви не бачили Старого Грома, так?
— А хто це — Старий Грім? — перепитав я, знов уражений якоюсь божевільною поважністю його поведінки.
— Капітан Ахав.
— Що? Капітан нашого судна? «Пеквода»?
— Так, серед нас, старих моряків, його часто називають цим ім’ям. То ви й справді ще не бачили його?
— Ні, не бачили. Кажуть, він хворий, але вже видужує, і незабаром з ним буде все гаразд.
— Еге ж, незабаром з ним буде все гаразд! — засміявся незнайомець якось і урочисто, й саркастично водночас. — Слухайте, що я вам скажу: з капітаном Ахавом тоді буде все гаразд, коли й з моєю лівою рукою, не раніше.
— А що ви про нього знаєте?
— А що вам казали про нього? Га?
— Та небагато казали. Але я чув, що він дуже добрий китобій і команди своєї не кривдить.
— Правда, правда; і те, й те правда. Та як він накаже, то треба крутитись. Підійде, буркне — буркне і відійде, оце вам весь Ахав. А про те, що з ним сталося колись давно за мисом Горн, — він тоді пролежав, як труп, три дні й три ночі, — про це ви нічого не чули, еге? І як він зітнувся на смерть з отим іспанцем перед вівтарем у Санті? І про ту срібну миску, куди він плюнув? І про те, що він в останньому рейсі позбувся ноги, як і було напророчено? Ви не чули про всі ці діла, та й ще про багато інших? Авжеж, навряд чи ви могли щось почути! Звідки б то? Хто все те знає? Мабуть же, не весь Нентакіт! Та хай там як, а про ногу ви, мабуть, чули — і про те, як він її позбувся. Ну, звісно, про це ви напевне чули. Ще б пак, про це майже всі знають, тобто — що в нього тільки одна нога і що другу йому відкусив пармацетник.
— Друзяко, сказав я йому, — не знаю, що ти нам оце намолов, та не дуже й хочу знати, бо мені здається, що в тебе не всі клепки в голові. Але як ти вже завів мову про капітана Ахава і про «Пеквод», то дозволь мені сказати, що про те, як він позбувся ноги, я знаю все.
— Так-таки й усе? Ти певен, що все?
— Авжеж, певен.
Схожий на жебрака незнайомець постояв трохи, втупивши очі в «Пеквод» і наставивши на нього палець, немовби в якомусь тривожному маренні, а потім, ледь здригнувшись, обернувся до мене й сказав:
— Ви найнялись на нього, еге? Підписали папери, доставили свої імена? Ну, підписались — то й підписались, що має бути, те буде. Та, врешті, хто його знає — може, ще й не буде. Ну, хай там як, а все вже залагоджено, і, кінець кінцем, хтось же має пливти з ним — не ви, то ще хтось, ще якісь люди, помилуй їх, боже! Ну, бувайте здорові, моряки, хай вас господь благословить. Вибачте, що загаяв вас.
— Слухай-но, друзяко, — спинив його я. — Коли ти маєш сказати нам щось важливе, давай кажи. Та якщо хочеш поморочити нам голову, то не на тих наскочив, так і знай.
— Добре сказано, люблю слухати таку мову! Ти людина саме для нього. Ти і всі такі, як ти. Ну, бувайте здорові, моряки, бувайте здорові! Ага, як уже опинитесь там, то скажіть їм, що я вирішив до вас не приставати.
— Е ні, голубе, нас такими словами не заморочиш, ні, ні. Це найлегше в світі діло: удавати, ніби знаєш якусь велику таємницю.
— Бувайте здорові, моряки, бувайте здорові!
— Ну й гаразд, — відказав я. — Ходімо, Квіквегу, покиньмо вже цього навіженого. Та стривай: як тебе звати?
— Ілайджа.
«Ілайджа! — подумав я. По-біблійному — Ілія, пророк Ілія…»
І ми з Квіквегом рушили додому, кожен на свій лад міркуючи про цього обшарпаного старого моряка. Врешті ми погодились на тому, що це просто пащекун, який любить морочити людей і нагонити на них страх. Та не відійшли ми ще й сотні кроків, коли, звертаючи за ріг, я озирнувся — і кого ж побачив, як не того ж таки Ілайджу, що йшов назирці за нами, хоча й не дуже близько! І вигляд його чимось так мене вразив, що я нічого не сказав Квіквегові, а мовчки йшов із ним далі, чекаючи нетерпляче: поверне незнайомець у той самий завулок, що й ми, чи не поверне. Він повернув, і я вирішив, що він слідкує за нами, але з яким наміром — нізащо не міг здогадатися. Та ця обставина, разом із його двозначною, таємничою мовою, сповненою напівнатяків і напівпровіщень, розбудила в мені всілякі сумніви — щоб не сказати страхи, — пов’язані з «Пекводом», і з капітаном Ахавом, і з його втраченою ногою, і з недугою, що спіткала його за мисом Горн, і зі срібною мискою, і з тим, що сказав про Ахава капітан Пелег напередодні, коли я вже йшов із судна, і з пророцтвом індіанки Тістіг, і з нашим майбутнім плаванням, і ще з сотнями всіляких туманних думок.
Я вирішив пересвідчитися, чи той обшарпаний пророк Ілія справді слідкує за нами, чи ні, і задля цього перейшов разом з Квіквегом вулицю, а тоді ми пішли другим її боком назад. Проде Ілайджа розминувся з нами, ніби й не помітивши нас. Мені зразу полегшало на серці, і я вже остаточно вирішив, що він просто пащекун.
20
ЗАВОРУШИЛИСЬ
Минуло днів зо два, і на «Пекводі» ревно взялися до діла. Не тільки лагодили старі вітрила, а й завозили нові, і сувої парусини та линв — одне слово, все свідчило про те, що готування до відплиття скоро закінчиться. Капітан Пелег майже не сходив на берег; він весь час сидів у своєму вігвамі, пильно наглядаючи за роботою, Білдед закуповував по крамницях та складах припаси, а люди, що працювали в трюмах чи на рангоуті, не кидали роботи до самого смерку.
На другий день після того, як Квіквег підписав умову, по всіх заїздах, де зупинилися члени екіпажу, було оповіщено, щоб до вечора вони поприносили свої речі на судно, бо воно може відпливти в будь-яку хвилину. Отож ми з Квіквегом перенесли свої пожитки на «Пеквод», проте ночувати вирішили до останнього дня на березі. Одначе в таких випадках, видимо, завжди сповіщають про відплиття за досить довгий час, бо судно простояло в гавані ще кілька днів. Та й не диво: роботи лишалося ще багато, і треба було подбати про безліч усіляких речей, поки корабель буде споряджений остаточно.
Кожному відомо, скільки всякої всячини — постелей, сковорід, ножів, виделок, совків, обценьків, серветок, щипців колоти горіхи і ще бозна-чого — доконче потрібно в хатньому господарстві. Отак само й у китоловстві: адже китобої протягом трьох років мусять вести своє хатнє господарство в чистому морі, далеко від усіх бакалійників, зеленярів, лікарів, пекарів та банкірів. І хоч те саме стосується й торговельних суден, проте далеко не такою мірою, як китоловів. Бо опріч того, що китобійне плавання буває дуже тривале і що для самого плавання потрібно дуже багато всіляких речей, які неможливо закупити в тих віддалених портах, куди звичайно заходять китобійні судна, треба ще згадати, що з усіх кораблів саме з китобійними найчастіше стаються всілякі пригоди, а особливо часто на них ламаються й пропадають якраз ті речі, від яких найбільше залежить успіх плавання. Тому китобої беруть у плавання запасні човни, запасні реї, запасні линви та гарпуни — і що завгодно, крім хіба запасного капітана та запасного корабля.
На той час, коли ми з Квіквегом прибули на острів, спорядження «Пеквода» вже було в основному закінчене: завезено хліб, м’ясо, воду, паливо, залізні обручі та клепки для барил. І все ж, як я вже сказав, ще деякий час на судно звозили й зносили всілякі потрібні речі, великі й малі.
Серед тих, хто дбав про це забезпечення, найпомітнішу роль грала сестра капітана Білдеда, худорлява літня жінка надзвичайно рішучої та невгамовної вдачі, але водночас дуже добросерда: вона, видно, постановила собі, що, оскільки це залежатиме від неї, на «Пекводі», коли він випливатиме з гавані, не бракуватиме нічого. То вона, було, прибіжить на судно зі слоїком маринованих огірків для стюардової комори, а то — зі жмутом гусячих пер для конторки старшого помічника, де лежав судновий журнал, а то — з сувійчиком фланелі для чиїхось ревматичних крижів. Я не знав жінки, що більше заслуговувала б на своє ім’я, — а звали її Харита, що походить від латинського «милосердна». Всі так і називали її: тітуся Харита. І ця милосердна тітуся Харита, мов справжня милосердна сестра, сновигала туди й сюди, готова докласти рук і душі до всього, що обіцяло більшу безпеку, вигоди, втіху всім на цьому судні, в якому мав пай її любий брат Білдед і в яке й вона сама вклала кількадесят чесно заощаджених доларів.