Та вже зовсім химерне видовище являла собою ця щиросерда квакерка, коли прийшла на судно в останній день перед відплиттям, несучи в одній руці довгий черпак для лою, а в другій — ще довшого китобійського списа. Не відставали від неї й капітан Білдед із капітаном Пелегом. Білдед весь час носив при собі довжелезний список потрібних припасів і, як тільки щось привозили, ставив у відповідному рядку списку позначку. А Пелег раз у раз вилазив із свого барлога з китового вуса, щось голосно гукав до робітників, які підтягували такелаж на щоглах, а тоді знову щось гукав у двері свого вігвама.
В ті дні ми з Квіквегом частенько навідувались на «Пеквод», і щоразу я питав про капітана Ахава: як його здоров’я, коли він збирається з’явитись на корабель тощо. На ці розпити мені відповідали, що здоров’я його все кращає й кращає і що на судні його очікують із дня на день; а тим часом обидва капітани, Білдед і Пелег, допильнують усього необхідного для спорядження корабля в плавання. Якби я був до кінця щирий перед самим собою, то легко прочитав би у власній душі, що мені не дуже до вподоби вирушати в таке далеке плавання, так ні разу й не побачивши людини, яка стане на кораблі абсолютним диктатором, тільки-но ми вийдемо в чисте море. Та коли хтось починає підозрювати щось неладне аж тоді, коли вже вгрузне в це діло з головою, то він несвідомо намагається приховати ті підозри навіть від самого себе. Отак самісінько було й зі мною. Я нічого не казав і намагався нічого не думати.
Нарешті оголосили, що «Пеквод» завтра вже напевне вийде в море. І наступного дня ми з Квіквегом устали дуже рано.
21
НА СУДНО!
Було вже близько шостої години, але надворі панував іще тільки сірий млистий світанок, коли ми підходили до причалу.
— Он там попереду, якщо я добре бачу, біжать якісь матроси, — сказав я Квіквегові. — То ж, мабуть, не тіні; певно, о схід сонця «Пеквод» відпливає. Ходімо швидше!
— Стійте! — гукнув чийсь голос, і в ту ж мить до нас хтось підступив ззаду, поклав нам обом руки на плечі, а потім упхався між нас і трохи нахиливсь уперед, в непевному присмерку якось чудно позираючи то на Квіквега, то на мене. То був Ілайджа.
— Що, йдете на судно?
— Заберіть руки, чуєте? — відказав я.
— Слухай-но твій, — озвався й Квіквег, струшуючи з плеча його руку. — Іди к бісу.
— То ви все-таки йдете на судно?
— Так, ми йдемо на судно, — відповів я. — Але яке вам до того діло? Знаєте, містере Ілайджо, ви, як на мене, трохи нахабнуваті.
— Ні, ні, ні, я цього не знав, — запевнив Ілайджа, повільно, замислено переводячи з мене на Квіквега вкрай дивний погляд.
— Ілайджо, — сказав я, — ми з моїм приятелем будемо дуже вдячні вам, коли ви дасте нам спокій. Ми збираємось до Індійського й Тихого океанів і воліли б, щоб нас не затримували.
— Правда, правда? А до снідання вернетесь?
— Йому клепки бракує, Квіквегу, — пояснив я. — Ходімо.
— Агов! — знову гукнув нам услід Ілайджа, коли ми вже пройшли кілька кроків. Він стояв на місці.
— Не зважай на нього, Квіквегу, — сказав я. — Ходімо.
Та Ілайджа ще раз скрадливою ходою наздогнав нас і, несподівано плеснувши мене по плечу, спитав:
— А ви бачили, як щось таке, наче люди, йшло щойно до корабля?
Вражений цим простим, діловим запитанням, я відповів:
— Так, я, здається, бачив трьох чи чотирьох чоловік, та було темнувато, і я їх не розгледів як слід.
— Еге ж, темнувато, ще й дуже темнувато, — сказав Ілайджа. — Ну, бувайте здорові.
І ще раз ми покинули його й пішли далі, і ще раз він потихеньку наздогнав нас, торкнув мене за плече й сказав:
— Побачимо, чи застанете ви їх там, побачимо.
— Кого застанемо? — перепитав я.
— Бувайте здорові! Бувайте здорові! — сказав він, знов відходячи. — Ох! Я хотів остерегти вас перед… Та дарма вже, дарма, це ж однаково, це ж усе між своїми… А добрячий мороз сьогодні, еге? Ну, прощавайте. Мабуть, не скоро я вас побачу; хіба аж перед великим судом. — І з тими божевільними словами він пішов, а я в першу мить був неабияк здивований його нахабством.
Нарешті ми зійшли на борт «Пеквода» і застали там глибоку тишу — ані душі живої. Двері до каюти були замкнені зсередини, люки позасовувані й завалені звоями линв. Пройшовши на ніс, до кубрика, ми побачили, що люк там відсунутий. У кубрику світилось; ми спустились туди і знайшли там тільки якогось старого такелажника. Закутавшись у пошарпаний бушлат, він простягся ницьма на двох скринях, сховав обличчя в сплетені руки і спав як убитий.
— А куди ж могли подітись ті моряки, яких ми бачили, Квіквегу? — спитав я, розгублено дивлячись на сплюха. Та виявилося, що тоді, біля причалів, Квіквег не завважив нічого і тепер не зрозумів мене; я вирішив би, що ті постаті мені привиділись, якби не химерне Ілайджине запитання. Але я відігнав думку про них і, знову глянувши на сплюха, жартома сказав Квіквегові, що, мабуть, найкраще буде сісти на нього, тож, мовляв, хай не церемониться. Квіквег поклав руку старому на сідниці, ніби мацав, чи вони досить м’які, а потім, не довго думавши, спокійнісінько вмостився зверху.
— Господи! Квіквегу, що ти робиш! — жахнувся я.
— Е! Дуже добре сідало, — відповів Квіквег. — Як у мене вдома. Його лице не буде шкоди.
— Лице? — перепитав, я. — Ти називаєш оте лицем? Ну, що ж, це справді досить симпатична фізіономія. Та глянь, як важко він дихає, як він совається, Квіквегу! Встань, ти важкий, ти роздушиш лице бідоласі. Встань з нього, Квіквегу! Диви, зараз він тебе скине. І як це він не прокидається!
Квіквег пересів далі, в голови сплюхові, і запалив свою люльку-томагавк. Я сів у ногах. Ми курили, передаючи люльку один одному понад сплюхом. Я спитав товариша, що означають його слова «як у мене вдома», і він пояснив мені своєю каліченою говіркою, що в нього на батьківщині, за браком будь-яких канап та соф, королі, вожді та всякі впливові люди мають звичай відгодовувати декого з нижчих суспільних верств, щоб вони правили замість отоманок, і, щоб вигідно вмеблювати дім на такий манір, досить купити з десяток ледацюг та порозкладати їх попід вікнами і в альковах. Крім того, ця мода дуже зручна під час прогулянок — такі сидіння куди зручніші від наших розкладних стільчиків, що в складеному вигляді стають ціпками. Коли потрібно, вождь кличе свого служника й велить йому обернутись на канапу, лігши десь у холодку під деревом чи у вогкому місці, приміром, на болоті.
Оповідаючи все це, Квіквег щоразу, коли брав у мене люльку, вимахував нею над головою в сплюха, наче топірцем.
— Нащо ти так, Квіквегу?
— Дуже легко вбий його, о, дуже легко!
Він саме зібрався пуститись у якісь буйні спогади про свою люльку-томагавк, яка, очевидно, мала два призначення: розвалювати голови його ворогам і заспокоювати його душу, — коли раптом увагу нашу привернув до себе сплюх-такелажник. Тісний кубрик уже наповнився густим тютюновим димом, і він почав це відчувати. Задихав важко, а потім йому, видно, закрутило в носі, бо він чхнув; а врешті двічі чи тричі перевернувся, тоді сів і протер очі.
— Ге! — видихнув він нарешті.— Це що за курці?
— Ми з команди, — відказав я. — Коли відпливає судно?
— А, то ви попливете на ньому? Сьогодні, сьогодні! Капітан уночі прийшов.
— Котрий капітан? Ахав?
— А то-ж котрий!
Я вже хотів був розпитати його про Ахава, коли раптом із палуби почувся якийсь гамір.
— 0! Старбак заворушився! — сказав такелажник. — Із нього хвацький старший помічник, хороший чоловік, богобоязний. Та вже як усі встають, треба братися до роботи. — 3 тими словами він вийшов на палубу, а ми — за ним.