Олена Володимирівна: Ніхто не брав. Ніхто. Дивляться, повільно повз тебе проїжджають і не беруть. Навіть у напівпорожні автівки.
Марія Цвіт: Чому?
Степан Григорович: У людей мало пального залишилося. Ніхто не знає, де можна буде заправитися. Кожна зайва людина в салоні – то зайва витрата бензину. А на цих дорогах опинитися вночі з дітьми без пального й без зв’язку – це справді страшно. Тож я нікого не засуджую. Все розумію. Хтось їде, а хтось мусить лишитися.
Данило Андрійович: Хтось гине, а хтось повинен жити далі. Ми нічого не вибираємо в момент вибору. Коли приходить цей момент, виявляється раптом, що цей вибір був зроблений колись давно і, може, навіть не тобою. Тобі залишається тільки прийняти його.
Олена Володимирівна: Урешті-решт, нам пощастило. Знайомі їхали й забрали онуків. Але так, постояти прийшлося.
Степан Григорович: Уже два тижні по дамбі обабіч дороги з самого ранку стоять люди. Є такі, що в інвалідних кріслах. Є зовсім старенькі. Хтось просить дітей з собою забрати. Однаково куди, тільки б вивезти їх кудись із цього пекла. Самі виїхати навіть не сподіваються. Без речей стоять. Зранку й до вечора. Просяться, а їх не беруть.
Олена Володимирівна: Повільно по дамбі машини з білими прапорами їдуть і їдуть. Вітер, сонце, морозно зрання. Жовтий очерет і синє небо над озером. Тримаєш папірець біля грудей, на якому написано, куди хочеш виїхати. А люди в автівках відвертаються, опускають голови, щоб не дивитися тобі в очі.
Степан Григорович: Та таке…
Олена Володимирівна: Учора бачила, як двох дітей років п’яти-семи, хлопчика й дівчинку, мати проводжала.
Марія Цвіт: Хтось підібрав?
Олена Володимирівна: Зупинився якийсь дядько старий із Пилиповичів. Каже: «На Київ їду, можу взяти тільки дітей. Чи є хтось у Києві, щоб їх забрали?». Знайшлися якісь чи то родичі, чи то знайомі. Обмінялися телефонами. Вона дітей поцілувала. Навіть сумку речей зі собою дала. Хлопчик страшенно нервував, а сестра, менша за нього, учепилася й не відпускала, навіть коли сідати в машину треба було. Мати трималася, утішала, заспокоювала, обіцяла, що скоро побачаться. Трималася, допоки їхня автівка не повернула на Нову Греблю на перші російські блокпости. А потім впала на коліна просто на дорогу і стала кричати. Так кричала за дітьми, що знепритомніла.
Данило Андрійович (Васі): Ти Казимирові зателефонуй. Може, він зможе допомогти.
Вася Цвіт: Якому Казимирові?
Данило Андрійович: Ворону й студенту.
Вася Цвіт: Якому ворону?
Данило Андрійович: Припини. Ти його добре знаєш із 2014 року.
Вася Цвіт: Не знаю, про що ти! Не знаю й знати не хочу!
Марія Цвіт: Ти з ким розмовляєш, Васю?
Вася Цвіт підіймається і робить вигляд, що ловить хвилю. Марія Цвіт уважно спостерігає за ним. Данило Андрійович іде поряд з Васею.
Данило Андрійович: Це ж він урятував тебе і твою родину. Він, цей ворон. Пам’ятаєш?
Вася Цвіт: Немає сигналу.
Данило Андрійович: Сигналу, може, й немає, а ворон був і є. Твій вірний студент, Казимир. У ту весну він урятував вам життя. Згадай весну 2014-го. Страшні дощі. Жахливі й прекрасні грози. Небо жовтогаряче й червоне. Гримить і крутить. І б’є, як от зараз. Весело і страшно.
Вася Цвіт: У 2014 в Донецьку навесні з’явилася неймовірна кількість різних мурашок, комах, мишей, слимаків, щурів. Я читав лекції онлайн, писав щось, до пізньої ночі працював. І до мене на підвіконня став прилітати ворон. Великий, чорний, із синім відливом. Справжній кракун, Corvus corax. А потім він став супроводжувати мене на лекціях і ранкових пробіжках, пам’ятаєш, Маріє, я тобі постійно про нього розказував?
Марія Цвіт: Чому ти раптом про це згадав?
Вася Цвіт: Згадався чомусь. Якби не він, ми б не виїхали вчасно. Саме завдяки йому ми залишилися живі.
Данило Андрійович: Саме тоді й ми з тобою розмовляти стали.
Марія Цвіт: Не вигадуй. Ти ще скажи, що з Данилом Андрійовичем тоді став розмовляти.
Вася Цвіт: Так і було. Прийшов і розказав мені дещо з наших сімейних історій. Він прийшов до мене, й мені стало нарешті щось зрозуміло.
Степан Григорович: І сонце чутно пригріває, і холод не такий уже великий. По обіді, бачите, взагалі плюсова температура. Але після другої вже тягне додому (сміється). Старий став, кров уже не гріє. Піду я, мабуть. Дружино, ходімо?
Олена Володимирівна: Так, Степане.
Марія Цвіт (підіймається): Васю, досить, і нам треба йти. Я змерзла, треба готувати вечерю, а ти обіцявся мені Шекспіра почитати. Ходім, поки не темно.
Вася Цвіт: Так, ти права. Додому. До Шекспіра. Усі ці роки ходжу по нашому лісі, дихаю просто чи, скажімо, збираю гриби, чи просто так дивлюся на сніг і раптом думаю: «Хочу додому». І в ту ж саму мить розумію, що дому немає (сміється). Немає в нас дому. Немає. І вже, мабуть, не буде.
Олена Володимирівна: Зараз, Васю, пів України залишилося без дому. То ви такі не одні.
Сергій: Останню за Україну.
Випиває. Вибух. Затемнення.
Гупає артилерія, чутно гул літаків.
Сцена 3
Спальня в домі Цвітів. Цокають ходики. Чутно звук роботи опалювального котла. Від регулярних вибухів іноді дзеленчить невидимий посуд у шафі. Протягом сцени ми так і не побачимо всієї кімнати, бо вікна запнуті якоюсь чорною товстою тканиною. Біля одного з вікон на стільці сидить Данило Андрійович і щось читає. У протилежному кутку на старому продавленому фотелі сидить дивна істота: Казимир – людина з головою велетенського Corvus corax.
Марія вбирається в «нічний одяг». Бере свій ліхтарик, сідає з ним на ліжко.
Марія Цвіт (у зал): Він завжди був трішечки дивний. Ми познайомилися у видавництві. Я там працювала редакторкою, а він приніс свій рукопис. І таким він мені смішним видався, таким хорошим, що покохала я його буквально з першого погляду. Одружилися якраз перед війною. Не повірите, він відвів мене в загс 24 лютого 2014 року. А вже за кілька місяців у Донецьк увійшли російські бойовики. Ми вимушені були кинути все й виїхати з Донецька. А ще за вісім років, саме на річницю нашого весілля, почалось оце повномасштабне російське вторгнення. Ми так із чоловіком готувалися до нашої річниці, так сподівалися на свято…
Грюкнули двері. Заходить Вася Цвіт у трусах.
Вася Цвіт: Як же ж холодно, Матка Боска! З ким ти тут розмовляєш?
Марія Цвіт: Ні з ким (швидко залазить під кілька ковдр, покладених одна на одну). Згадую чомусь, як ми з тобою познайомилися, як стали зустрічатися, як ти мене в загс повів.
Вася Цвіт: Немає що згадувати. Правий був Степан Григорович, сьогодні б’ють так, як ніколи. Мабуть, це важка артилерія росіян, що за дамбою стала. І проклинати не можна, і, крім проклять, нічого в мене не народжується на їхню адресу. Клята Росія, клята, клята, клята. На віки вічні клята. Немає й не буде їм від нас прощення. (хитає головою, пауза) Де мій лядський одяг?
Кидається вдягатися в нічний одяг. Робить це навмисно дуже смішно, щоб розвеселити дружину, причому кілька разів ледь не падає на підлогу. Марія Цвіт нарешті всміхається.