Вася Цвіт: Але ж як холодно! Чому так холодно? Уже березень, а ми зігрітися не можемо. Дай Боже, щоб росіяни нам газопровід не розбомбили. Що ми, жінко, тоді будемо робити з тобою? На вулиці мінус п’ятнадцять. От дивно, усе ж таки. Удень по обіді — плюс вісім. А вночі такий мінус, що прогріти будинок неможливо.
Марія Цвіт: Про що будемо розмовляти?
Вася Цвіт (одягнений лізе під свої окремі три товсті ковдри): Про птахів.
Марія Цвіт: Про птахів?
Вася Цвіт: Так, про птахів. Коли я на галявині сьогодні згадав Казимира, тобі стало чомусь неприємно.
Марія Цвіт: Ти знаєш, чому. Ти все тоді вигадав.
Вася Цвіт: Знаю-знаю. Ні тоді ти мені не вірила, ні зараз.
Марія Цвіт: У ті дні ми всі перебували в шоці не набагато меншому, ніж зараз. У тебе тонка натура. Ти не те, щоб вигадав його. Просто сприйняв власну інтуїцію через образ ворона, вигаданого чи, може, й справді побаченого. Ти ж, усе ж таки, у мене письменник, у тебе особлива уява й чутливість.
Вася Цвіт: Ще раз тобі кажу, саме Казимир мені підказав дату, до якої ми повинні вибратися з Донецька, якщо хочемо залишитися живими.
Марія Цвіт (роздратовано): Не називай ворона людським іменем! Не хочу більше нічого про це чути! Ти мені ще про Данила Андрійовича розкажи!
Вася Цвіт: Можу розказати. (злізає з ліжка, підходить до краю сцени, сідає, говорить у зал) Данило Андрійович єдиний із дітей своєї білорусько-української родини вижив у перший голодомор. Був дуже розумний, але не пішов учитися, адже вчитися в Донецьку можна було тільки російською мовою. А він її не приймав. До смерті говорив тільки українською. Тому й пропрацював у залізничному депо все своє життя на найчорніших роботах. Данило Андрійович все життя спостерігав, як його син стає російським інженером, як ми, його онуки, розмовляємо винятково російською й нічого не пам’ятаємо з історії нашого роду, повторюємо те, що нам кажуть у дитячих садочках, у школах, в університетах. Геніальний механік, за що й тримали в депо, він міг відремонтувати будь-який механізм, відчував роботу моторів на відстані, знавець анекдотів і різноманітних історій. У будні чистий, тихий усміхнений п’яничка, до кого ніхто серйозно не ставився. У суботу-неділю – печальний, часто брудний чоловік із очима, засліпленими якимось нікому не відомим горем. Його до нас запрошували нечасто. Завжди дарував моїй мамі квіти, коли приходив до нас. І казав: «Прошу пані». Це, здається, трішки дратувало батька. (підводиться, задумливо всміхається, повертається в ліжко, останні речення промовляє до дружини) Данило Андрійович і Казимир – ось моя точка перетворення. Якщо вже хочеш знати. Він повів мене в мою пам’ять і в мою Україну, коли настав 2014 рік.
Пауза. Данило Андрійович підводиться і, заклавши руки за спину, підходить до ліжка. Нахиляється до Марії, підтикає ковдру, ніжно торкається волосся Марії. Вона несвідомо мружиться й усміхається.
Данило Андрійович: Сьогодні слухав, як ти Шекспіра їй озвучував, молодець, виразно. А я от цілий вечір роздумував над «Маніфестом кверофутуризму» Михайля Семенка. Прикольний текст. Як вважаєш? Цей Семенко дуже актуальні речі каже про співіснування національного й загальнолюдського. Так би мовити, онтологічного простору й побутової емпірики (сідає на підлогу біля ліжка).
Вася Цвіт (намагається не дивитися на Данила Андрійовича): Можу розказати про маніфест Семенка. Щоб не заснути. Ну, ти пам’ятаєш Семенка? Теоретик українського футуризму, українська лірика, урбаністична тематика, Розстріляне відродження. Смішний і хороший був дядько.
Марія Цвіт (стенає плечима): Ти тільки раз його мені колись читав, нічого не пам’ятаю. Щось там дуже все заплутано й неясно.
Вася Цвіт: Усе там ясно, і пам’ятати немає чого. А в його маніфесті головна штука – самособойні речі.
Марія Цвіт: Які-які речі?
Вася Цвіт (жвавішає): Самособойні. Прекрасне слово, я вважаю! Вже не знаю, що там Семенко достеменно вкладав у це поняття (сміється), але можу розказати, як розумію сам. Самособойні речі – це речі, що засновуються на самих собі. Узагалі, у Семенка це, мабуть, від Бергсона, а з іншим, це сократівська філософська гілка. Він має на увазі, що є такі речі, як-от, скажімо, совість, добро, краса. Вони ні на чому не засновуються, розумієш? Вони містять у самих собі свою основу. Існують тому, що існують. От на чому, скажімо, базується совість? На совісті! На собі самій. Вона є безперечним і єдиним фундаментом для самої себе. Розумієш? Це класична кантівська тавтологія. Закон тому, що закон. Добро тому, що добро.
Марія Цвіт: Україна тому, що Україна.
Вася Цвіт (з радісним здивуванням): Так, Маріє, саме так! Україна тому, що Україна!
Данило Андрійович: Розумна дівчина. Схоплює все моментально.
Вася Цвіт (у зал): Так, звичайно, Україна така ж сама ціннісна річ, як і совість. Україна – це постійне зусилля. Вона набувається тільки в зусиллі. От, скажімо, можна постійно відчувати потребу бути совісним чи бути добрим. Але так ніколи в житті й не зробити жодного доброго вчинку. Бажання добра – не є добро. Бажання України – не є Україна. Ти можеш бути етнічним українцем, жити тут, але не мати жодного стосунку до цієї країни. Україна – це свідомий вибір людини. Вона, як совість, не тотожна тим речам, через які проявляється у світ. Ні нашим родинам, ні крові, яка рухається нашим тілом. Ні уряду, ні парламенту, ні офісу президента. Вона є основою для самої себе в наших серцях і в наших життях. Вона щось принципово ідеальне, що потребує постійного втілення. І немає кому, крім нас! Розумієш? Немає кому.
Кілька вибухів, після яких посуд дзеленчить і в шафі щось падає.
Марія Цвіт: Боже, Твоя воля!
Вася Цвіт: Це зовсім поруч (підіймається, підходить до вікна, відсовує чорну тканину). Маріє, це в сусідньому кооперативі впало. Через озеро. Між нами напряму – метрів вісімсот. Здається, там горять хати. Що робити?
Марія Цвіт: Нічого не робити.
Вася Цвіт: Може, спробувати піти туди, як думаєш? Хоча, звичайно, по дорозі йти тут, мабуть, із годину. І там, напевно, брама на ніч зачинена, як і в нас.
Марія Цвіт: І брама зачинена. І собак вони відпускають на ніч. І вночі годину пішки дорогами, по яких російські бетеери їздять, ти не підеш. Тільки через мій труп, Васю. Сиди вдома, Бога ради!
Вася Цвіт: Слухай, а може, там комусь допомога потрібна?!
Марія Цвіт (кричить): Мені, Васю, мені допомога потрібна! Я збожеволію, якщо ти вийдеш вночі з дому за п’ять кілометрів без зв’язку і світла! Якщо будеш потрібен, хлопці з терооборони за тобою прийдуть! Будь на місці! Хай краще твій Данило Андрійович туди сходить!
Данило Андрійович (гортає Біблію): Ага, усе кинув і пішов. Знайшла молодого.
Марія Цвіт: Слухай, у нас із нашої, так би мовити, річниці десь залишалося вино. Васю, давай пляшку відкоркуємо. Щось так мені важко, так важко. Може, трішки відпустить?
Вася Цвіт: А я не проти, ти знаєш.
Вмикає свій ліхтарик, підводиться, виходить. За хвилину повертається з пляшкою і двома келихами. Наповнює вином, подає. П’ють.
Вася Цвіт: Ще кілька пляшок залишилося. То вже хай на крайній випадок. Ніхто не знає, скільки нам ще тут бути. Як птахи небесні, їй Богу, живемо. Самі не знаємо, чим.