Морозяний ранок. Сосновий ліс, галявина, сонце, подекуди старий сніг. На галявині рухаються в доволі дивному ритмі десятків зо три людей зі смартфонами й телефонами в руках. Хтось підіймає смартфони догори, хтось, навпаки, опускає. Усі ловлять мобільну хвилю. На віддалі двоє чи троє спілкуються по телефону, але їхніх розмов майже не чутно. Праворуч на старих стовбурах, на соснах, повалених бурею ще торік, сидять Марія Цвіт, Олена Володимирівна, Степан Григорович, Коля Хромий, Вася Цвіт.
Григорій: Є!!!!! У мене дві риски!
Серафима (кидає в сніг недопалок): Який оператор?!
Григорій: Київстар!
Мар’яна (зі сльозами на очах кричить у слухавку): Остапе, Остапе, ти мене чуєш?!
Загоряється квадрат на екрані. У його глибині з’являється глибоко похмільний Остап. Він сидить у кріслі з пляшкою пива в руках.
Мар’яна: Братику, ти мене чуєш?! Скажи хоч слово!
Остап: Не кричи так, Мар’яно! (він кривиться і трішки відставляє трубку від себе) Не кричи! Де поділася, ми тебе вже чотири дні не можемо ніде знайти! Думав, тебе й серед живих уже немає.
Мар’яна: На дачі застрягла! Не можу виїхати! Навколо жах і росіяни. І зв’язку в нас немає!
Остап: Розумію. Ти не можеш виїхати з дачі (киває й прикладається до пляшки). Так, зрештою, і думав. А я вчора маму й тата наших поховав. Їх у перший день ракетою накрило. Розумієш щось? Однією з перших ракет, що прилетіли на Київ.
Мар’яна: Господи!
Остап: Вибач, що я без підготовки тобі все кажу, але, ти знаєш, мені якось уже не до того…
Сергій (немолодий дядько з погаслою сигаретою в руці): Ти мене любиш? Ти любиш мене, Галю?
На екрані з’являється Галя, вродлива жінка років тридцяти.
Галя: …чимось чи коли? (звук переривається і далі вона щось гаряче каже, прикладає руку до серця, посміхається, теж кричить і, урешті-решт, чомусь плаче, але її абсолютно не чутно).
Сергій: Що ти кажеш? Галю, не чую! Ти любиш мене? Питаю, ти ще любиш мене чи ні, Галю?! О, Боже, Твоя воля! Галю, я питаю тебе, ти любиш мене, чи ні?! Галю, ти чуєш, що я кажу?! Галю, альо!
Галя: Я з батьками їду з Києва. Сподіваюся, ти знайдеш нас. Ми у Франківськ до тьоті Ельзи. Чуєш мене? До тьоті Ельзи у Франківськ.
Сергій: Що ти кажеш?
Галя: Вибирайся з дач і приїжджай до нас у Франківськ.
Сергій: Галю, не чую! Галю!
Галя: Я рада, що в тебе все добре! Ну все, па, милий, па (зникає).
Інна (молода жіночка з поводком, на іншому кінці якого стоїть собачка зі сумними тихими очима): Мамо, як ти? У нас усе добре! (кричить) Мамо! Я кажу, що в нас усе є! Мамо, слухай, що я тобі кажу! У нас усе є! У нас тут усе є! Хай твій сусід не бреше, у нас усе спокійно! А гупає в телефоні, так дуже далеко гупає, не звертай уваги, мамо, не хвилюйся, я тебе благаю, у тебе й так тиск високий!
Мама Інни (літня повнувата жінка на стільці в кухні київської квартири): Родину його брата розстріляли разом із дітьми у власній автівці! Чуєш? То ти нікуди не виїзди! Нікуди! Там і залишайся!
Інна: Так, мамо, так. Ти тільки не хвилюйся, благаю!
Елеонора (молода жінка рідкісної краси, розмовляє високим знервованим голосом): Слухай, Артеме, я не розумію, чому ти не можеш мене забрати звідси. Це тридцять п’ять кілометрів від нашого дому.
З’являється Артем – серйозний молодий чоловік у крутій автівці.
Артем: Елю, мала, скільки можна повторювати, я не можу. Це фізично неможливо! Усі дороги перекриті!
Елеонора: Не розумію, що значить, перекриті?!
Артем: У буквальному сенсі, люба. Я ж тебе благав не їхати з подругами на цю срану дачу! Не робити дівчачу вечірку! Ось маємо! Вони всі вже вдома, а ти ще й досі там.
Елеонора: Не розумію, кажу тобі! Мені потрібно, щоби ти мене вивіз із дачі! Не можу більше тут! Чуєш мене? (кричить) Кажу, не можу тут більше бути жодного дня!
Артем: Не кричи так!
Елеонора: Я не кричу! Я ніжно кажу тобі, блядь, приїдь, нахуй, і забери мене з дачі!
Артем (хрипло): Не матюкайся, я тебе завжди просив.
Елеонора: Я не матюкаюся! Просто наполегливо благаю!
Віктор (молодий кремезний хлопець, розмовляє спокійно й навіть врівноважено): Та хуй його знає, що в них у головах. Якщо не буде іншої можливості, пішки піду до Києва. Та яка мені різниця, де мене вб’ють, тут чи по дорозі?! Да мені похуй, тату, мені абсолютно на це похуй! На сусідніх дачах уже два будинки згоріли. Чого мені тут чекати?
Тато Віктора (літній міцний чоловік на жовто-блакитному фоні): Не дурій. Зараз довкола вас така біда, що то дурощі йти на Київ. Сиди й чекай. Не треба поспішати до мене.
Віктор: Не знаю, чого тут чекати. Може, правда, десь зброю знайду, тоді за тиждень-два, як потеплішає трішки, піду в ліс. Тут є, де погуляти.
Тато Віктора: Ну, то вже буде щось. А допоки погода не встановиться, тихо будь.
Серафима: Виїздіть без мене! Я тут застрягла і, судячи з усього, надовго! Не чекайте! Ти чоловік і повинен приймати рішення! Дбай про дітей, а ми з мамою собі раду дамо! Так! Вважаю, ти повинен це зробити! І тебе цілую. Вивозь старих і дітей! Вивозь, любий! Так! Я тебе теж. Теж, любий. Усе. Почуємося! (вимикає смартфон, підкурює сигаретку, робить затяжку й кричить просто в ліс) Суки довбані, кляті московити, о які ж суки, суки, суки!
Любов Павлівна (огрядненька, чистенько одягнута літня жінка, розмовляє тихим приємним голоском, усміхається сонцю, що раптом виринає з-за хмар): А ти квіти поливай, Павлику, поливай квіти!
З’являється Павлик – сивий немолодий дядько з великими сумними очима.
Павлик: Та я поливаю! А тебе все немає й немає! Як ти там? Стріляють у вас?
Любов Павлівна: От і молодець, що квіти поливаєш! І не забувай вигулювати Барсика! А я про тебе кожного дня, кожної хвилини пам’ятаю! Думаю про тебе, люблю тебе!
Павлик починає плакати, як дитина, намагається стримувати ридання, але йому це вдається погано.
Любов Павлівна: Ну, не плач, Павлику, не плач. А то я теж можу заплакати. Не плач, благаю. Ми ж любимо одне одного. Сорок п’ять років були поруч. Не може бути такого, щоб ми померли одне без одного.
Григорій: Костянтине, а тепер скажи мені, як там Київ!
З’являється стривожений Костянтин, молоденький студент філософського відділення Київського університету.
Костянтин: Що? Що ти кажеш?
Григорій: Як там Київ?! (кричить) Які новини загалом?!
Костянтин: Григорію, я нічого не чую.
Григорій: Київ!!! (кричить на все горло) Київ, Костянтине, наш?! Київ наш?!!! Прошу тебе, скажи, Київ наш?!!