Данило Андрійович: Я ж тобі казав, Васю, не треба мені телефонувати. Тим паче при дружині. Не треба. Думав, ти розумний хлопець, розумієш усе як справжній науковець і донбасівець, а ти просто пацан, мозку, як у синички. А ще Євангеліє читаєш.
Вася Цвіт (роздратовано): А як мені з тобою зв’язуватися? Як? Ти приходиш, коли хочеш. А нам що тут робити? Нам вибиратися звідси потрібно. А шансів немає, бо нікому ми не потрібні, нікому! Ні ми з дружиною, ні весь цей грьобаний кооператив.
Марія Цвіт (відсторонюється, з жахом дивиться на Васю): Ти з ким розмовляєш?!
Вася Цвіт (вказує на співбесідника): Ось із ним.
Данило Андрійович: Боже ж, який ти дурний. Вона не може мене побачити. Ти що, навіть цього не розумієш?
Марія Цвіт (перелякано): З ким «з ним»?
Вася Цвіт (стенає плечами, мовчить): Уже тиждень бачу Данила, свого діда, батькового тата. Ми іноді розмовляємо. Він і зараз поруч.
Марія Цвіт: Боже мій! Не лякай мене!
Вася Цвіт: Знаю, знаю, Маріє. Ви ніколи не любили одне одного. Та й бачила ти його тільки кілька разів.
Марія Цвіт: Не лякай мене, благаю!
Вася Цвіт: (говорить в зал) Але, слухай, він був доброю людиною. Любив і мене, і батьків. Хоча й пив страшенно. Просто страшенно. Так. Але то вже інша історія. Головне, що він єдиний, хто відізвався, розумієш? Тим паче, що зв’язку немає ні з ким! А з Данилом Андрійовичем налагодився. Розумієш? Інтернету немає, води немає, мобільні телефони скоро перестануть працювати! З ким нам тоді говорити?! У кого просити про допомогу? А росіяни все б’ють і б’ють по Києву! Б’ють і б’ють по нас! Вони вбивають і вбивають нас! Вбивають і вбивають! (плаче)
Марія Цвіт: Ти збожеволів, Васю! Васильку мій! Яке ж горе. Бідося моя маленька! (обіймає Васю) Як же так. Ти ж сильний у мене, хороший. Ти повинен зібратися. Ніякого Данила Андрійовича не може бути. Бо він за десять років до війни помер. Ти ж не можеш цього не розуміти.
Марія цілує і гладить голову Васі, плечі, руки. Він схилив голову, але говорить доволі твердо.
Вася Цвіт: Так, Маріє, я, мабуть, збожеволів. Але яка нам різниця, якщо в нас однаково іншої надії немає? А Данило Андрійович допоможе нам! (підіймає голову) Точно допоможе. Правда, Даниле Андрійовичу?! Скажіть щось! Ви ж не сон.
Данило Андрійович: Заходить чорне сонце дня – і трудно серце колобродить, при узголів’ї привид бродить – це сон, ява чи маячня?
Кладе Біблію на ліжко і зникає в темряві кімнати.
Марія Цвіт: О, Боже, Васю! Благаю тебе, зберися! Ти не можеш мене покинути в цьому становищі одну! Не можеш мене залишити! Ти ж чоловік! Ти ж не Коля якійсь! Колі можна було, Колі тіло різали й палили, і він був сам на сам із катами! А в тебе є я! Ти, Васю, не можеш так зробити! Не можеш збожеволіти просто зараз! Ти повинен зрозуміти, що діда твого немає. А натомість я є! Я є в тебе! І я потребую допомоги. Ти повинен зібратися й вивезти нас звідси! Вивези нас, Васю, а потім роби, що хочеш! Зрозумів?! Хоч з дідами спілкуйся, хоч з бабами! Хоч із Шекспіром, а хоч із Тарасом Григоровичем Шевченком!
Вася Цвіт (бере Біблію, що залишив на ковдрі в його ногах привид, розгортає, читає вголос): «…де скарб твій, там буде й серце твоє. Око то світильник для тіла. Тож як око твоє буде здорове, то й усе тіло твоє буде світле. А коли б твоє око лихе було, то й усе тіло твоє буде темне. Отож, коли світло, що в тобі, є темрява, то яка ж то велика та темрява!» (закриває Біблію, нахиляється й цілує жінку в лоба) Так, твоя правда, Маріє. Його немає, а ми є. І хоч око то світильник для тіла, але я втомився, вибач… (підводиться з ліжка, сідає на край сцени й далі говорить в зал) Просто втомився, тому й бачу різне. Треба лягати й спати, незважаючи ні на що. (через силу сміється) Будемо вважати, що це запаморочення зі мною сталося від російської культури, що прийшла під стіни Києва й оточила нас з усіх боків. Просто зараз на Варшавській трасі в нас усі ці нескінченні пушкіни, достоєвські і толстиє. Весь цей грьобаний балет, уся тонка бурятська духовність. Приїхала до нас на танках. Клята орда. О, як я втомився бачити в нашому лісі всі ці морди! Усі ці вісім років, що ми з тобою переселенці й безхатченки. Усі ці роки вони втомлювали мене, бо постійно привиджувалися. Постійно увижалися за кожним деревом, за кожним пагорбом, за кожним прожитим днем. От скажи мені правду! Ми ж знали, жінко, з тобою, завжди знали, що саме так і буде. Що вони прийдуть сюди за нами в балетних пачках, з томами творів радянських класиків, під танок маленьких лебедів Петра Ілліча Чайковського, під передзвони храмів і удари ракет. Що вони не зупиняться на нашому Донецьку. О, як я втомився, жінко! Від минулого й майбутнього, від майбутнього й минулого! Українець, що українську вивчив тільки під п’ятдесят. Навіщо ти так зі мною вчинила, доле моя? О, ця втома, вона болить мені, як п’єса болить театру… (повертається в ліжко, лягає, затихає) Утомився. Пробач мені, радосте моя, я так утомився, так утомився… (схиляє свою голову на груди дружини).
Марія Цвіт: Так, любий, так (цілує чоловіка, допомагає йому вмоститися в льодяному ліжку поруч із собою). Ти просто втомився. Треба вимикати ліхтарики й спати. Ти відпочинеш. Ти зберешся. І завтра щось вигадаєш для нас. Ми зможемо перетнути цю прірву, ми сильні з тобою, ми хороші. І такі смачні пиріжки з фініками біля Яффських воріт. Правда?
Вася Цвіт: Так, люба, пиріжки біля Яффських воріт. Храм Воскресіння Христового. Голгофа. Темрява, що зійшла на землю, коли Спаситель пішов у Пекло (укривається, заплющує очі, глибоко зітхає).
Марія вимикає ліхтарики, умощується зручніше. Відчайдушно б’є артилерія. Будинок хитається, посуд у шафі дзеленчить.
Данило Андрійович (з’являється на екрані): Грими, грозо, по всіх світах, бий, горній громе навіжений, хай шлях і не благословенний – він наш цей нещадимий шлях.
Марія Цвіт (крізь сон): Амінь.
ЧАСТИНА 2
Сцена 1
Морозяний ранок. Вибухи й задимлення. Сосновий ліс, галявина, сонце, за останні тижні знову нападало багато снігу. На галявині десятків зо три людей зі смартфонами і телефонами в руках ловлять мобільну хвилю, спілкуються, але розмов майже не чутно. На фоновому екрані горить півтора-два десятка вікон-розмов. У них різноманітні персонажі: українські військові, дорослі й діти, жінки й чоловіки різного віку.
Праворуч на повалених бурею старих стовбурах дерев сидять Марія Цвіт, Олена Володимирівна, Степан Григорович, Коля Хромий, Вася Цвіт, Данило Андрійович, Офелія (дівчинка в жовто-блакитному). Усі дивляться в смартфони.
Елеонора (знервована жінка рідкісної краси): Артеме, алло! Алло, Артеме! Блядь, що за зв’язок! (підіймає айфон догори, намагається зловити хвилю). Скільки можна! Алло! О, нарешті!
На головному екрані з’являється Артем.