Син Серафими: Привіт, мамо! Тато каже, що ти в лісі з бабцею. Ми з Сергійком і Алісою за тобою скучили.
Серафима: Привіт, сонечко! Я теж скучила за вами! Слухайтеся тата! Слухайтеся діда й бабу! Дивіться за сестрою! Вона у вас менша. Ви повинні її оберігати.
Син Серафими: Ми оберігаємо.
Другий син Серафими: Співаємо їй «Гей, була в мене коняка» і «Ой, у лузі червона калина».
Серафима: Їй подобається?
Син Серафими: Подобається, тільки вона плаче, бо ми занадто голосно співаємо.
Другий син Серафими: Вона нас боїться.
Син Серафими: Просто маленька й нічого ще не розуміє.
Серафима: Зате ви вже дорослі в мене. Хороші, розумні. Алло?! Алло?! (з розпачем дивиться на екран смартфона) О, ні! Нє-нє-нє, не зникай! Алло?!
Інна (молода жіночка з маленьким собакою): Мамо, ти обов’язково спускайся в метро, мамо, спускайся! Не треба вдома залишатися, коли повітряна тривога!
Мама Інни (на тому самому стільці, у тій самій кухні): Стомилася я бігати в те метро, Інно. Стомилася. Нікуди більше не побіжу. Прилетить – значить прилетить. Якщо треба росіянам мене вбити, хай убивають. Може, на цьому нарешті ся вспокоять?
Інна: Мамо, що ви таке кажете! Що ви кажете!
Мама Інни: Стомилася бігати, кажу. Хай уб’ють. Був час жити, прийшов час помирати.
Мар’яна (тихо): Остапе, я не розумію. Який із тебе солдат. Чому раптом…
Остап (на екрані у військовому одязі, усміхається): Так війна ж, Мар’яно. Треба ж комусь. Не все ж у батьковому фотелі пиво дудлити.
Мар’яна: Ох, Господи! Ти знаєш уже, куди, як? Зможеш телефонувати?
Остап: Буду виходити на зв’язок, хоча, мабуть, і не щодня. Не нервуйся. Ключі від квартири залишаю в сусідів у тридцять восьмій, у Стьопи й Валєри.
Мар’яна: Як вони?
Остап: У Валєри справи не дуже. У неї ж уся родина в Москві. Двадцять четвертого ввечері поговорила з батьками. З’ясувала, що вони повністю підтримують Путіна. У неї стався серцевий напад. Тепер лежить, майже не встає. А Стьопа нічого, тримається, за нею ходить. Каже, що якби не жінка, пішов би зі мною в ЗСУ.
Мар’яна: Як там Київ?
Остап: Місто-герой.
Любов Павлівна (повненька, чистенька бабця): А як там Барсик?
Павлик: Та нічого. Їсть і сере, що з ним станеться. А от я, Любо, без тебе спати не можу. Розумієш? Постійно вночі перевіряю, чи не поруч ти? По тричі за ніч. Твоя половина ліжка холодна. Твоя половина мого життя порожня. Тебе все немає й немає. А сирена все кричить і кричить.
Любов Павлівна (тихо, щоб чоловік не почув, вказівним пальцем знімає сльози з очей): Часті повітряні тривоги? Ти в бомбосховище ходиш?
Павлик: Спочатку ходив, разів, може, зо три. А зараз тільки коли дуже самотньо. Іду на людей подивитися. Хороші люди. І молоді, і старі, і діточки, і жінки. Так нас багато, українців, під цими ракетами. І ніхто не розуміє, навіщо росія це робить. Навіщо росіянам усе це…
На фоні звуку сирени повітряної тривоги Павлик щось каже, його не чутно, він кричить, а потім зникає з екрану.
Любов Павлівна: Дуже сумую і за тобою, і за Києвом… Чому, справді, росіяни це роблять?! Який у тому сенс? Алло, Павлику! Чуєш мене?! Алло. (дивиться на слухавку) Зник сигнал.
Віктор (Любові Павлівні): Убитися хочуть.
Любов Павлівна: Перепрошую?
Віктор: Ви запитували, чому росіяни це роблять. От я й кажу, вбитися забажали.
Любов Павлівна: Але ж як таке може бути? Вони ж казали, ми брати – і раптом ракетами по мирних містах. Сьогодні пощастило порозмовляти з приятелькою, що евакуювалася з Бучі. Суцільний жах. Вона такого надивилася, повірити важко. Росіяни стріляють по дитячих садочках, школах, магазинах, лікарнях, церквах і музеях. Ґвалтують і грабують. Розстрілюють багатоквартирні житлові будинки з кулеметів. Просто на вулиці стріляють у неозброєних. Як таке може бути? Хто вони такі?
На екрані з’являється тато Віктора
Тато Віктора (говорить із екрана на жовто-блакитному фоні, звертаючись просто до Любові Павлівни): Я, Любове Павлівно, так вам скажу. Я сам росіянин. Народився в Тамбові. Помер у Харкові. Рибалив у Лопані і Цні. Після армії в Україні залишився. Одружився, був щасливий. Мене вбило майже одночасно з батьками Мар’яни, що тут на дачах живе, вулиця Лісова, 12. Так от мені навіть тут соромно за те, що я росіянин. І за те, що українську вивчив уже після смерті.
Любов Павлівна (зацікавлено): А як так, ви кажете, що загинули, а ми з вами розмовляємо? І навіть без телефона.
Тато Віктора: Для справжніх розмов телефон не потрібен.
Григорій: Нарешті! Дві риски! Костянтине, алло, як там Київ?!! Друже! Як там столиця?! Чуєш мене? Чуєш?!!
Костянтин: Так,Григорію, чую! Все добре. Столиця тримається. Ми тримаємося. Ми не здамо наш Київ! Усіх однаково не вб’ють!
Сергій (із сигаретою в кутку рота): Привіт, Галю! Чому ти не береш слухавку? Зайнята? Чим ти зайнята? Алло, Галю, ти чуєш мене? Чуєш? Та нічого, я просто хочу зрозуміти, що відбувається? Тиждень не можу додзвонитися, а коли додзвонююся, ти слухавку не береш. Як там ви? Як Франківськ? Як ся має тьотя Ельза? Алло, Галю! Алло?! Та що ж таке. Постійно зривається… (звертається до Офелії) Не любить вона мене.
Офелія: Не любить, Сергію, але це на краще. (співає)
На Валентина я прийду
Із раннього рана,
Глянь, Валентина жде твоя
Обіч твого вікна.
Устав юнак, убравсь будь-як
Та й двері відчиняв;
До себе дівчину впустив,
А жінку проводжав.
Сергій: Я не був у неї першим. І не буду останнім,
Офелія: Розумію, зате вона була першою і єдиною.
Сергій ховає сльози. Звучить музика. Дедалі сильніше гупає артилерія, чути гул літаків.
Вибух. Затемнення.
Сцена 2
На повалених бурею стовбурах дерев сидять Сергій, Марія Цвіт, Олена Володимирівна, Степан Григорович, Коля Хромий, Вася Цвіт, Данило Андрійович, Офелія (дівчинка в жовто-блакитному). Усі дивляться в смартфони.
Біля ніг Сергія напівпорожня пляшка і дві чарки.
Сергій: Я от думаю, Степане Григоровичу, чи закінчиться ця війна до літа?
Степан Григорович: Та річ у тому, яке ти літо маєш на увазі. Якщо наступне, то навряд чи. Не схоже. Наші б’ються за Київ. Тож до перемоги дуже далеко.
Олена Володимирівна: Ну, от навіщо ти п’єш, Сергію?
Марія Цвіт: Пожаліли б себе, така гидота!
Данило Андрійович: Бо Галя балувана. Вона у Франику має давнього коханця, і Сергій про це знає. Той поруч, а цей хіба залишиться живий? Галі двадцять вісім, йому п’ятдесят три. Сергій завжди знав, що так буде.
Вася Цвіт: Тоді зрозуміло. Чверть століття різниці. Ясно, що це проблема…