Сергій (здивований): А ти звідкіля знаєш про чверть століття?
Вася Цвіт: Ти про що?
Сергій: Ну, ти сказав зараз, що різниця, що чверть століття.
Вася Цвіт: Ти чому не закусюєш?
Сергій (зітхає): Однаково від цих вибухів тверезієш швидше, ніж встигаєш насолодитися сп’янінням. То який сенс?
Вася Цвіт: Щоб добре себе почувати. Не так швидко п’яніти. Щоб мати розум.
Сергій: Навіщо мені розум? (наливає дві чарки) Ніхто не хоче приєднатися? Ну, як хочете. (випиває одну за одною). За тебе, Україно. За тебе, Галю.
Сергій Григорович: До речі, оці овочі, що ми сьогодні привезли, це останнє, що можна було дістати. Більше не дадуть. І просити немає сенсу. Все, закінчилася ця історія.
Вася Цвіт: Воно й зрозуміло. Народ, мабуть, по селах боїться, що за кілька місяців власним родинам не стане їжі. А чи зможе хтось городи садити, чи буде врожай, і взагалі, що далі буде, ніхто не скаже.
Олена Володимирівна: Тож нам тепер немає на що розраховувати.
Степан Григорович: Війна затягується. Навкруги росіяни, обстріли, постачання ніякого... І такий сморід, Сергію, від твого самогону, просто неймовірний. Де ти його купив? На «Побєді», мабуть, у Котиків?
Коля Хромий: Ти випив самогону з кварти, і біля діжки в бруді спиш, – а там десь голуби, мансарди, поети, сонце і Париж!
Сергій: Був і Париж, а що ти думаєш. Я її всюди повозив. Аякже ж. От Вася правильно сказав – двадцять п’ять років. Чверть століття між нами. Вона не любить мене. І ніколи не любила (гірко сміється). Ще допоки гроші були, залишалася люб’язною, але дітей не хотіла. А я так хотів сина (закриває обличчя руками). Навіщо я вам усе розказую? Який сором… І у Франику в неї завжди хтось був. Я його не знаю, але він був, і між ними постійно існував якийсь зв’язок.
Офелія: Духовний, мабуть.
Коля Хромий: Вони тебе не чують, Офеліє. Не чують і не бачать.
Офелія: Звичайно, не бачать, бо мене немає.
Сергій (із гіркотою): Дотепно. Саме так, духовний зв’язок. Жити я не хочу. Не буду жити.
Олена Володимирівна: Що ти кажеш, Сергію?! Що ти таке кажеш, ти при своєму розумі?!
Вася Цвіт: Напився хлопець, верзе нісенітниці.
Сергій: Напився чи не напився, а голова в мене сива, як льон. І тіло моє старе. І серце моє маленьке й битися вже не хоче.
Офелія: Саме так, саме так, саме так. Серце битися не хоче. Але треба мені в Горяну. Поплаваю, помалюю воду в колір кохання. Гей, карету мені! Добраніч, любі пани. Добраніч, пані милі. Добраніч, добраніч.
Сергій: Добраніч, добра пані. Дуже схожа на Галю.
Олена Володимирівна: З ким ти розмовляєш, Сергію?
Офелія (сміється підіймається й іде до воріт «Ближніх садів», співає):
Чи вернеться він сюди?
Чи вернеться він сюди?
Ні, ні, він умер,
Біле тіло простер.
Не вернеться, і не жди.
Мов сніг, борода його,
Мов льон, голова його;
Покинув він нас,
Сльози марні – він згас.
Крий, Боже, раба твого.
Крий, Боже, і всі християнські душі. Щасти вам Бог!
Коля Хромий (підводиться): Наяда, така наяда. Треба йти з Офелією. Пісеньки послухати, рибки зловити.
Олена Володимирівна: Колюсю, скажеш бабі Карпі, зайду до вас за годину.
Сергій (наливає дві чарки): Ніхто не хоче? (випиває одну за одною) Слава Україні. За тебе, Галю.
Степан Григорович: Сьогодні зрання нарахував сто двадцять автівок.
Марія Цвіт: А з нашого кооперативу багато поїхало?
Степан Григорович: Тридцять машин із нашого, з Містечка сорок п’ять, були й інші. Хтось вирвався з Немішаєва, хтось із Бородянки якимось дивом, хтось із селищ поблизу. Їдуть повз, а в мене просто сльози на очі навертаються. Мікроавтобуси з малечею. Всюди написи «Діти». І великі такі білі прапори майорять над машинами. І старі їдуть, і малі. Усі, хто можуть, виїжджають.
Олена Володимирівна: Лотерея. Комусь щастить, а комусь не дуже. Позавчора розстріляли на блокпосту родину з Містечка. Вони, правда, самі, без колони поїхали. Поспішали, мабуть.
Вася Цвіт: Що, з дітьми розстріляли?
Степан Григорович: Троє дорослих і троє дітей. Учора ховали на цвинтарі біля Містечка.
Марія Цвіт: Який же, Боже мій, жах! Навіщо вони це зробили?
Степан Григорович: А хіба хто знає? Щось не сподобалося.
Данило Андрійович: Водій, батько родини цієї, назвав росіян окупантами. Не втримався.
Вася Цвіт: За одне слово розстріляли?
Данило Андрійович: Котре в Бога було, і Бог був Слово.
Олена Володимирівна: За одне чи за два, хтозна. Їм, Васю, взагалі не треба причини.
Степан Григорович: Кращі їдуть. Розумні, притомні, з машинами, з грошима. У Містечку з тероборони майже нікого не залишилося. Більшість нормальних чоловіків поїхала, а ті, що є, ні на що не здатні.
Олена Володимирівна: Сьогодні знайомі розказували, що в Містечку почалися проблеми. Місцева сволота грабує будинки тих, хто виїхав. Алкоголіки, наркомани підняли голови. А хто їм дасть тепер відсіч? На окупованих територіях закону немає.
Марія Цвіт: А поліція?
Олена Володимирівна: І поліції немає. Чи то розбіглася, чи то в Київ подалася. Поки тероборона була, ще був якийсь порядок. А зараз, відчуваю, приходять важкі часи.
Сергій: На найближчий місяць їм вистачить Містечка, а потім і до дач потягнуться.
Степан Григорович: Усе може бути. Але то своя сволота, вона рідна. Хоч убивати не стане. А от росіяни точно скоро зайдуть сюди. Усі села навкруги вже зайняті. І оце справжній жах.
Марія Цвіт: Та що ж таке! Що ж таке з нами не так, Васю?! З Донецька виїхали, думали, тут прилаштуємося й будемо якось жити. Росіяни й сюди дісталися. Знову все наше життя зруйнували. Як же так, Васю, як же так? Чому так?!
Вася Цвіт: Припини, Маріє, будь ласка, прошу тебе.
Марія Цвіт: Так я ж нічого, Васю, просто в голову ніяк не вкладається все, що зараз відбувається.
Вася Цвіт: Дієслівні рими – це поганий знак (обіймає Марію, цілує в голову). Припини, сонце, не треба. Тільки серце своє натрудиш.
Данило Андрійович: Вам з нею, Васю, треба звідсіля їхати.
Вася Цвіт (знервовано): Як їхати? Як і куди?
Олена Володимирівна: Це проблема, справді. Ми нашу онучку з дітьми три доби відправляли.
Марія Цвіт: Так вони поїхали?
Сергій (п’є): Слава Україні. За тебе, Галю.
Олена Володимирівна: Так, слава Богові. Але три доби ходили на дамбу. Там після сьомої ранку збираються в колону машини, що їдуть на російські блокпости й далі, як пощастить, на Рівне.
Степан Григорович: У дні, коли росіяни пропускають через свої блокпости, колона формується до дев’ятої ранку. Інша – по обіді, десь із першої до другої. Після четвертої зазвичай вони вже не пропускають нікого. То ми з нашими виходили до цих колон і просили людей.