— Я тобі не друзяка! Ти ниций, брудний розпусник! — не вгавав Франц. — Як ти міг подумати, що я пристану на таке?
Адам зник за дверима, проте молодий Моцарт до самого світанку не міг заснути.
Вранці подорожні довго чекали на вчителя фехтування. Тому виїхали на годину пізніше. Франц жодним словом не озвався до свого сусіда, від якого добряче тхнуло перегаром. Зрештою, Адам також не мав ані сил, ані бажання спілкуватися. Голова його була наповнена пекучим болем, як це часто трапляється після гульбищ, а нерівна дорога перетворювала й так нелегку подорож на справжнє пекло.
Усі наступні їхні зупинки минали спокійно. Щойно вийшовши з екіпажа, мандрівники прямували до корчми, де замовляли собі нехитру вечерю з місцевих страв, і, повечерявши, прощалися до ранку та йшли спати.
Краків був останнім містом, назву якого Франц зміг вимовити, а запам’ятати й поготів. Міста Жешув і Перемишль через свої назви здавалися йому населеними радше казковими істотами з незрозумілою мовою, ніж людьми.
— Як ці міста називають ті, хто говорить німецькою, як я? — запитав він якось у корчмаря.
Той зморщив лоба, намагаючись пригадати. За хвилину йому це таки вдалося.
— Реше — вимовив він і засміявся, — Ре-еше-е... А Пшемишль — Перемишль...
Сміх корчмаря переріс у регіт, і його підтримали всі присутні, крім, звісно, Франца, який не міг збагнути, що смішного в цих назвах на німецький лад. Адже так вони звучали мелодійніше. Опустивши голову, він вийшов з корчми.
— Lemberg, — вимовив він, засинаючи, — гарно звучить...
Завтра ця довга виснажлива подорож має врешті скінчитись. І Франц цьому тішився. Було навіть байдуже, яким виявиться цей невідомий Лемберг: найжахливішим містом на світі чи казковим Вавилоном.
Під вечір наступного дня, як і сподівалися подорожні, вони опинилися на міській околиці. Передмістя Лемберга нічим не відрізнялося від інших міст Галіції: низькі хати, оточені густими садами, пишні церкви, а за ними рівні смуги полів, на яких бовваніли копиці соломи. Вдалині виднілися обриси декількох гір.
— Кажуть, до Карпат звідси також недалеко, — озвався Адам, визираючи у невелике віконце на дверях.
Франц все ще засуджував його за той випадок у заїжджому дворі під Краковом, але вже дозволяв собі з ним спілкуватися.
— Найголовніше — аби було недалеко до чистої постелі.
— Маєш рацію, — погодився Адам, — думаю, лишилося не більше години.
Нарешті диліжанс в’їхав у місто і зупинився на одній з незнайомих мандрівникам вулиць.
— Лемберг! — врочисто оголосив візник, стомлено простягаючись на своїй лавці, аби дати короткий відпочинок своїй зболеній спині. — Лемберг, трясця його матері...
— Тепер мені потрібен заїжджий двір «Unter den drei Hacken», — промовив Франц, з приємністю стаючи на бруковану вулицю й озираючись навколо, — післязавтра мене звідти забере граф Баворовський.
— «Під трьома гаками»? — радісно перепитав Адам. — Як не дивно, але граф наказав мені чекати там само. Отже, доля всерйоз вирішила звести нас разом, пане Моцарте.
— Вочевидь, — погодився той.
Подумки він навіть зрадів такому збігові обставин. У незнайомому місті двом чужинцям краще триматися разом.
— Що ж, тоді ходімо шукати це місце з такою чарівною назвою, — усміхнувся Адам, — заодно й прогуляємося. Щиро кажучи, мені кортить переконатися, що мої ноги не перетворилися на дві дерев’яні колоди, як це здавалося в останні дні нашої мандрівки.
Франц цілковито поділяв його бажання, тому, попрощавшись з літньою парою, яку довгий час були змушені споглядати перед собою в екіпажі, вони швидкою ходою рушили в обійми невідомого міста.
Вулиця найперше вивела їх до велетенської напівзруйнованої стіни, що лишилася, мабуть, ще з давніх часів. Стіна ця була колись могутньою і навіть зараз, в жалюгідному стані, неабияк вражала. Попід стіною ще виднілися залишки чималого рову, а за ним вгадувався вал. Схоже, що Лемберг був старовинним містом.
Одразу за стіною вони побачили гарний бароковий костел, до якого прилягали монастирські келії.
— Уявляю, який там орган і як він звучить, — мрійливо промовив Франц.
— «Soli Deo honor et gloria»[17], — прочитав Адам великий напис угорі над порталом, також зачарований величною спорудою. — Місто, в якому хвалять Бога, має бути прекрасним.
— Схоже, воно таким і є, — мовив Франц.
Йому дуже хотілося зайти досередини, проте надто швидко спадали вечірні сутінки, приховуючи, як велетенська вуаль, інші куточки міста.
— Здається, одразу за нами Hauptplatz[18], — сказав Адам, смикнувши Франца за рукав.
Той кивнув, і вони подалися на площу, посеред якої виднілася чимала ратуша.
Тут було гамірно, бо розтягнулося чимале торговисько, яке, на щастя, потроху згорталося, зважаючи на пізню годину. Поміж ятками ще походжали поодинокі покупці. Франц почав приглядатися до них, намагаючись зрозуміти, як виглядає пересічний мешканець цього міста. Хто він? Випещений шляхтич, дещо гордовитий і зверхній? Спрацьований ремісник із грубими руками й стомленим обличчям? Галасливий жид з довгими пейсами? Вірменин у яскравому одязі? Нахабний циганчук, жебрак, волоцюга?.. Але місто було багатоликим, миготливим і навіть меланхолійним.
Якою мовою тут розмовляють? Франц із приємністю почув багато німецької і вже добре знайому польську. А ще звучала ця незбагненна і мелодійна русинська, що однаково добре годилася і для пісні, і для дитячої дражнилки, і для прокльонів. Чимало чулося єврейського говору. І навіть італійська мова! Господи милосердний, звідки тут італійська?
«Вавилон, — подумалось йому, — отак і виглядав Вавилон».
Минувши площу, Франц і Адам вийшли на берег невеликої річки. Вона була мутною і стрімкою, несла на своїх водах поодиноких качок і якесь дрібне вуличне сміття.
Утім, уздовж берега тягнулася затишна молода липова алея. Попід деревами стояли зручні лавки, більшість з яких були зайняті. Хтось тут читав газету, хтось просто відпочивав, пахкаючи люлькою, а хтось азартно грав у шахи.
Трохи нижче за течією, посеред річки, прибулі побачили невеличкий доглянутий острівець, на якому стояла білосніжна статуя Божої Матері. З обидвох берегів до острівця були перекинуті зґрабні містки, по яких до неї міг дістатися кожен охочий. Якраз неподалік цього місця подорожні й відшукали заїжджий двір «Unter den drei Hacken», де мали зупинитися на дві доби, очікуючи на приїзд графа Баворовського.
Стоячи в брамі, Франц з жалем поглянув на набережну, де ліхтарники почали запалювати ліхтарі на ніч.
— Шкода, що вже так пізно, — промовив він до Адама, — я хотів би довше погуляти по цьому місту. Сподіваюся, завтра буде добра погода й ми матимемо таку можливість.
— Завтра в нас буде для цього весь Божий день, — відповів йому той, з подивом помітивши, як несподівано змінився Франц.
Із буркотливого і примхливого аристократа він перетворився на жагучого дослідника, якого нове незнане місто в одну мить змусило забути про втому і про всю десятиденну дорогу у задушливому екіпажі.
«Направду, ніщо так не впливає на нас, як мандрівка, — подумалось йому, — і що довша вона, то дужчий цей вплив...»
Обоє заснули швидко. У своїй кімнаті Франц міг розчути, як у ріці плюскоче вода, а десь далеко кумкають жаби. Проте ці звуки зовсім йому не заважали. Вони радше заколисували молодого Моцарта, як якась незнайома галицька колискова.
Вранці його розбудив веселий голос Адама. Розплющивши очі, Франц із подивом побачив його перед собою одягненого, як для прогулянки, і щасливого. Той стояв над його ліжком, весело промовляючи:
— Прокидайся! Прокидайся! Ти не уявляєш, що я знайшов!
Франц звівся на лікті й роззирнувся. Його кімната з невибагливим інтер’єром була залита вранішнім світлом. Здавалося, постояльцеві знадобилось трохи часу, аби пригадати, з якого дива він тут і що збирається робити.
Коли солодкий дурман сну остаточно минув, він звісив ноги з ліжка і потягнувся.