Та зненацька юнак стрепенувся і вже тепер напружив не зір, а слух. З напіввідчинених дверей собору почувся хоровий спів. Звісна річ, у цьому не було нічого незвичайного, але Франц одразу упізнав твір, який розучували хористи. Це був «Реквієм» його батька... Точніше уривок із нього — «Agnus Dei»...
Він щодуху кинувся сходами угору. Подолавши їх, прочинив двері й забіг досередини.
Поява незнайомця була настільки раптовою, що хор, який стояв навпроти престолу, замовк, а капельмейстер обурено озирнувся й зміряв захеканого юнака гнівним поглядом. На мить все стихло.
Франц, зрештою, прийшов до тями і, вклонившись, сів на лавку праворуч від них.
— Продовжуємо, — сказав капельмейстер і звів руки догори.
Навряд чи він був радий появі слухача, проте щось його стримало від докору.
Хор виконав «Agnus Dei», як можна було зрозуміти, вже вкотре. Після цього капельмейстер оголосив завершення репетиції.
Хористи швидко розійшлися, аби якнайшвидше скористатися вільним залишком вечора. Франц не зрушив з місця й невдовзі вони з капельмейстером лишилися в храмі сам на сам.
Той здивовано глянув на юнака з-під своїх кущуватих сивих брів. Такою самою сивою була його акуратно підстрижена борода і пряме рівне волосся, що спадало на гострі сутулі плечі.
— У вас талановиті хористи, маестро, — не втримався Франц, — чудове виконання.
Старий усміхнувся.
— Дякую на доброму слові, юначе. Боюся, ви дещо їх перехвалюєте. Хоча загалом співають непогано. Як для Лемберга...
Він акуратно сховав ноти і взяв їх під пахву.
— Я часто думаю, що сказав би про їхнє виконання сам великий Моцарт, — додав капельмейстер, збираючись уже йти до виходу. — Гадаю, не зміг би вислухати жодного такту... Йому би не сподобалось.
— Сумніваюся, — відповів Франц.
— Чому? Ви гадаєте, Моцарт не був суворим критиком?
— Батько не встиг дописати «Реквієм». За нього це зробив інший... Отже, не судив би прискіпливо.
— Що ж. Можливо, ви й маєте рацію.
Капельмейстер вклонився і вже рушив до виходу, коли раптом спинився, як вкопаний, і пильно глянув на незнайомця.
— Даруйте... Як ви сказали? «Батько»?
Франц кивнув.
— А ви... Вас звати...
— Франц Ксавер Моцарт, — тихо відповів юнак.
— Господи милосердний...
Ноти випали з його рук на кам’яну підлогу. Нахилившись, Франц зібрав їх і простягнув капельмейстеру. Той, однак, не поспішав їх узяти.
— Як ви потрапили до Лемберга? — запитав він.
— Як і всі віденські вчителі музики...
— Якщо ви його син, то замість мене керувати хором мали би ви, — промовив старий.
— Облиште. Я не зробив би це краще за вас, — усміхнувся Франц.
— Але чи могли би ви принаймні спробувати?
— На жаль, вранці я вирушаю з міста. І невідомо, коли повернуся сюди знову.
Старий на хвилину замовк, проте не зводив очей зі співрозмовника. Здавалося, він навіть почав думати, чи цей юнак, бува, не самозванець. Але якщо так, то для чого це йому? Яка з цього користь?
Водночас Франц дивувався сам собі, чому зараз не приховав свого імені, як у розмові з Жозефіною. Мабуть, тому що, почувши батьків твір, не зумів після цього збрехати.
— Чи можу я принаймні бути чимось корисним для вас? — запитав капельмейстер. — Чи потребуєте чогось?
— Спасибі, — вдячно усміхнувся Франц, — наразі не потребую нічого. А вранці переходжу на службу й віддаюся під опіку графа Баворовського.
— Що ж, тоді плекатиму надію невдовзі знову вас побачити. Мене звати Зеновій Русанович. Завжди зможете знайти мене в цьому храмі, бо я тут опікуюсь не лише хористами, а й маю чимало інших обов’язків. Можете розраховувати на мене за потреби.
Розчулений юнак сердечно подякував, і вони попрощались. Уже в сутінках Франц повернувся до заїжджого двору й одразу рушив до кімнати Адама. Йому хотілося не лише поділитися з ним сьогоднішніми своїми переживаннями, а й спланувати завтрашній день, який буде вкрай важливий для них обох. Проте його товариш досі не повернувся з міста.
Дещо розчарований Франц пішов до своїх покоїв. Він вирішив почекати трохи на нього, дослухаючись до кроків у коридорі, але близько полуночі, коли Адам так і не повернувся, задмухнув свічку і, не повечерявши, ліг спати.
Вранці Адам прийшов до нього сам. Він виглядав утомленим, як людина, для якої сон — це радше виняток, аніж щоденне правило. Здавалося, за цю ніч він ще більше схуд, і одяг безладно висів на ньому, мов на вішаку. Привітавшись з Францом, Адам кволо усміхнувся.
— Зійшла над Лембергом Еос розоперста[26], — додав він за мить, перефразовуючи Гомера.
— Що з тобою сталося? — запитав у нього Франц.
— Хіба я схожий на людину, в якої щось сталося? — з удаваною веселістю перепитав Адам.
— Гаразд. Тоді йдемо снідати.
— Я маю лише одне прохання, — сказав той, — чи міг би ти позичити мені грошей?
Франц зі здивуванням глянув на нього.
— Грошей? Хіба в тебе немає?
— Бачиш... Вчора ввечері я долучився до одного тутешнього товариства... Гравців у карти. Спершу мені щастило, але під ранок моя фортуна, мабуть, заснула. Тому зараз у мене ані крейцера... Обіцяю, поверну тобі, щойно отримаю перший прибуток.
— Але грати на гроші — це... низько! Це не по-шляхетськи! — вимовив Франц.
Адам кинув на нього роздратований погляд і рушив до дверей.
— Я не вагався, коли тобі була потрібна моя допомога, — сказав він на ходу, — але, мабуть, дружба має значення тільки для мене...
— Стривай, — зупинив його Франц.
Той завмер.
— Вибач, це справді невдячно. Звісно, я дам тобі грошей. У мене їх небагато, проте нам вистачить.
— Дякую, — відповів той майже пошепки, — я почекаю на тебе в передпокої.
З цими словами він вийшов, а Франц почав одягатися.
Снідали вони мовчки. Здавалося, будь-що сказане може нагадати їм про вранішню розмову і те, що один із них тепер позичальник, а інший — боржник.
Ближче до полудня біля воріт заїжджого двору зупинився дорогий екіпаж. Візник зіскочив із лави й шанобливо відкрив дверцята. З екіпажа вийшов статечний пан у рединготі й одразу рушив до входу, де його вже чекав господар.
— Добродії Моцарт і Краевський, — одразу ж вимовив прибулий.
Той вклонився.
— Чекають на вас, пане графе.
— О, чудово! Як же мені кортить їх побачити!
— Мабуть, не менше, аніж нам побачити вас! — улесливо вигукнув Адам, коли вони з Францом вийшли йому назустріч.
— А-а-а-а, мої дорогі вчителі! — Баворовський потиснув руку кожному по черзі, і обидва зрозуміли, що перед ними чоловік неабиякої фізичної сили. — Надзвичайно радий врешті вас бачити! Надзвичайно!
— Для нас честь, що ви особисто вирішили нас зустріти тут, у Лемберзі, — додав Адам.
— Була б моя воля, то зустрів би вас ще раніше. Десь у Перемишлі або навіть і в Кракові, — мовив Баворовський, — але ж купа справ! Ціла купа справ!
Тим часом Франц придивився до нього. На вигляд графу було щонайбільше років п’ятдесят. Середнього зросту, міцної статури, червонощокий, із енергійними чорними очима. Погляд мав веселий іскристий, як у дитини. Чоло порізане зморшками, що збігали вгору до гладенької лисої голови. Портрет його доповнювали розкішні вуса, якими граф, очевидно, пишався, бо не втрачав нагоди погладити їх, слухаючи співрозмовника або приглядаючись до чогось.
— То чи готові ви, мої панове, до останньої частини своєї подорожі? — запитав у них Баворовський. — Якщо вирушимо зараз, то до вечора будемо в моєму маєтку.