— Так би мовити, останній акорд, — Адам підморгнув Францові, який досі, крім привітання, не промовив ані слова, хоч граф говорив досить доброю німецькою.
— Саме так! Останній акорд! — весело повторив Баворовський, наче запрошував їх до веселого бенкету, а не нудної цілоденної подорожі в тісному, хоч і доброму екіпажі. — Обіцяю: по прибутті ви відпочините в мене, як слід. А кожен в Галіції знає, що свого слова я завжди дотримую...
Візник відчинив перед ними дверцята. За хвилину вони рушили, і Франц вгледівся в шибу, намагаючись надивитися наостанок на це місто, яке несподівано стало йому дорогим.
Розділ III
Анна І Марія
Підкамінь, листопад 1809 року
«Люба пані Моцарт!
Дорога матінко!
Богу лиш відомо, як сильно моє синівське серце страждає від розлуки з Вами. Як боляче мені усвідомлювати, що між нами тисяча миль, і кожна миля скроплена моїми сльозами.
Чи варто писати, як сильно мені бракує Вас? І як часто я картаю себе за свій безглуздий необдуманий вчинок? Як волів би повернути час, якби це тільки було під силу смертному? На жаль, все, що лишається мені тепер, — це тиха молитва до Господа в цьому далекому краю, про який Він, здається, забув...
Люба пані Моцарт, я вже писав Вам про Лемберг. Місто, яке відвідав на шляху з Відня і в якому зупинявся на два дні, щоб перепочити. Описуючи його, я не шкодував слів для свого замилування його дивовижною архітектурою. Не такою величною, як у столиці, а проте зґрабною та надзвичайно гарною. Чомусь мені здалося, що кожен куточок Галіції мав би бути таким самим милим і приємним для ока, як Лемберг, проте я помилявся. Тут, у Підкамені, все геть інакше... Тутешні пейзажі, особливо тепер, восени, виглядають понуро, як старий цвинтар. Оскільки це сільська місцевість, то й жодної гарної будівлі, яка би тішила мій зір, тут також немає. Окрім, звісно, палацу мого покровителя, графа Баворовського.
Найгірше, втім, те, що через таку віддаленість від міста, я не завжди вчасно отримую нотний папір. Доводиться чимало писати на чернетках, але заняття це безглузде, бо, поглянувши вдруге на свої записи, нерівні, як у школяра, і часто нерозбірливі, я втрачаю будь-яку охоту надалі повертатися до твору, яким раніше загорівся. Таким чином, якщо не враховувати трьох сонат, той концерт для фортепіано з оркестром, який я надіслав Вам у попередньому своєму листі — єдиний твір, що вдалося мені написати за всю осінь. На жаль, я досі не отримав від Вас відповіді, тож не знаю, чи сподобався він Вам. Прошу, коли писатимете мені відповідь, не забудьте додати кілька слів про нього. Навіть, якщо це буде нещадна критика. Ви ж бо знаєте, матінко, як ціную я Вашу думку.
На жаль, тутешнім пейзажам і погоді якнайкраще пасує тутешня їжа. Тільки не подумайте, матінко, що я потерпаю з голоду. Аж ніяк! Проте страви, що їх тут подають до столу, як на мене, надто жирні. Вони вкрай важкі для мого бідолашного шлунка. Кілька разів я почувався через це вкрай погано. Довелося навіть звернутися до графа, проте навіть втручання господаря не надто допомогло. Складається враження, що кухарі в його маєтку не вміють готувати інакше.
Іноді мені згадується славетний композитор з Дубровніка на ім’я Лука Саркочевіч. Ви знаєте, мабуть, що цей видатний учитель музики та клавірист, який свого часу навіть був у Відні на дипломатичній службі, помер від меланхолії. Тобто вчинив самогубство від обставин, які його гнітили. Пригадую, цю історію мені розповів маестро Гайдн. Він був із ним особисто знайомий. (Господи милосердний, усвідомлення того, що Гайдна, мого вчителя й наставника, з нами також вже давно немає, досі ранить моє серце...) Здається, я боюся такої самої меланхолії, яка охопила колись Саркочевіча.
Дорога матінко, мені, однак, не хотілося б засмучувати вас своїми сумними роздумами, тому поспішаю змінити тон свого листа на дещо бадьоріший. Попри все, причини для втіхи й доброго гумору тут також трапляються.
Як Вам відомо, три місяці тому я розпочав навчати музиці двох доньок графа Баворовського. Старшій з них, Анні, шістнадцять років. Молодшій, Марії — чотирнадцять. Обидві надзвичайно старанні та здібні учениці, хоч іноді мені здається, вони залюбки би проміняли щоденні кількагодинні заняття музикою на щось більш марне й беззмістовне, як-от читання улюблених французьких книжечок чи приміряння суконь зі свого гігантського гардероба. Граф Баворовський та графиня Ельжбета обожнюють своїх дітей, проте справедливо вважають, що музика не лише розвиває естетично молоду особу, а й навчає праці над собою. Золоті слова.
Утім, передбачається, що наступного року Анна вийде заміж. Хоч, наскільки мені відомо, вона ще ні з ким не заручена. Цікаво, чи граф Баворовський платитиме вдвічі менше, коли в мене залишиться тільки одна учениця? Якщо так, то я матиму підставу, щоб просити його дозволу виїхати з Підкаменя де-інде. Хоч би й до Лемберга, куди мене також колись запрошували...
Не можу не згадати й про свого друга, вчителя фехтування, Адама Краєвського. Вже не пригадую, чи писав Вам про нього. Він також перебуває на службі у графа й щодня вчить його оправлятися зі зброєю: шаблею та флоретом. Не знаю, чи граф такий самий старанний учень, як Анна й Марія, але його вчитель без сумніву задоволений. Адам стверджує, що в цілій імперії немає щедрішого шляхтича, ніж Віктор Баворовський. Попри це в мого друга досі не виявилось достатньо гонору, щоб повернути мені гроші, які він позичив ще в Лемберзі, а в мене — достатньо нахабства, аби нагадати йому про борг. Можливо, Ви, дорога матінко, порадите мені, як повестися в цій делікатній ситуації? Бо, крім усього, я остерігаюся, щоб у наших із ним стосунках не сталося жодних непорозумінь. Але й гроші для мене мають не останнє значення. Тому дуже сподіваюся на Вашу мудрість, яка ще донедавна наповнювала кожну мить мого життя, коли я мав щастя мешкати з Вами в одному домі.
Адам іноді виїжджає до Лемберга, залишаючись там подекуди на три-чотири дні. Він стверджує, що не може довго прожити без міського повітря. Як без води та їжі. Думаю, йдеться ще про гру в карти та жіноче товариство, без яких би той прожив ще менше. Не подумайте, я зовсім його не засуджую, але завжди відмовляюсь, коли Адам пропонує мені поїхати з ним. За таких відомих мені обставин волію лишатися в Підкамені.
Граф Баворовський за кожної нагоди хвалиться своїм друзям, що в його маєтку живе син славетного генія Вольфганга Амадея Моцарта. Іноді вони з графинею навіть влаштовують вечори на мою честь. Правду кажучи, хоч мене це втомлює, я радію, коли в його домі збирається багато цікавих людей. Мушу додати, що серед них є чимало віденців. Художники, військові, інженери, лікарі... Тут в Галіції до них ставляться з величезною повагою, рівняються на них. Часто я цілий вечір за клавіром граю для них, і немає тоді в цілому світі щасливішого за мене. Після таких вечорів відчуваю, що радість і бажання творчості знову повертаються. Щасливий, я беруся до роботи, проте мого запалу вистачає ненадовго. Думаю, щоб писати музику, мені слід переїхати звідси. Навряд чи вдасться це раніше, ніж навесні наступного року.
Річ у тім, що невдовзі буде доволі важко виїхати з Підкаменя. Як розповідають тутешні люди, зими в цих місцях надзвичайно суворі й сніжні. Дороги замітає так, що жоден екіпаж, навіть санний, не може проїхати. Тому ніхто не починає жодних справ проти зими, а все відкладається до березня.
Щойно спало на думку, що наступний мій лист також дійде до Вас не раніше, ніж за три місяці... Яке ж це чекання жорстоке.