У цій далекій Галіції він був сам-один. Ganz allein.[27] «Пасувало би порадіти за Адама, — думалось йому. — Якщо справді в його кишені любовне послання від Анни, то в цілому світі не мало би бути нікого щасливішого за нього в ту мить, коли він його прочитає. Але чи здатен порадіти чужому щастю той, кого роздирає самотність? Мабуть, так само й щасливець зрідка щиро співчуває нещасному...»
Адам і справді повернувся за три дні. Якраз тоді, коли до палацу Баворовського почали з’їжджатися гості, запрошені на його осінній бал. Погода несподівано сприяла: після затяжних дощів небо врешті посвітліло, і холодне, проте яскраве сонце щедро залило світлом довколишні краєвиди.
Граф разом із декількома іншими вельможами під керівництвом свого фехтмейстера вирішили повправлятися у поєдинку на шаблях просто неба у парку позаду палацу. Усі вони були вбрані в грубі фехтувальні куртки, курили тютюн, жартували й час од часу перехиляли по чарчині горілки. А що повітря наповнювали аромати смаженої дичини, яку на вогнищах неподалік готували для них слуги, то настрій у товариства був пречудовий. Адам походжав поміж них, цілком поділяючи загальний настрій та не відмовляючи собі в тих самих благах.
— А ось фехтувальний кунштюк, який, подейкують, полюбляє сам Наполеон, — голосно виголосив він, стаючи у фехтувальну позицію. — Чи будуть, панство, серед вас охочі побути моїм асистентом?
— Якщо тільки вуса не постинаєте, — пожартував хтось, і все товариство зайшлося дружнім реготом.
— Дайтеся на стриманнє, пане старосто, вуса втратити — то не найбільша халепа! — докинув хтось.
— Це точно! Носи бережіть!..
— Або свої черева!
Франц, який щойно вийшов на прогулянку, спостерігав за ними здаля, але граф Баворовський, помітивши його, жестом запросив підійти ближче. Франц приєднався до них якраз тієї миті, коли Адам хвацько вибив шаблю з рук свого супротивника. Товариство захоплено зааплодувало.
— Не бажаєте спробувати, пане Моцарте? — запитав у нього розчервонілий Баворовський, пропонуючи йому свою шаблю.
— Ні, що ви, — з усмішкою відповів той, — я волію за таким спостерігати.
— Зізнайся, Франце, ти бережеш себе для вечора, коли за клавіром збереш значно більше овацій і захоплених жіночих поглядів, аніж зараз я, — весело промовив Адам і, підійшовши, міцно його обійняв.
— Матиму до тебе справу, — стишено сказав йому Франц.
— Неодмінно знайду для тебе час! — пообіцяв Адам. — Страшенно за тобою скучив.
Підморгнувши йому, він повернувся до своїх фехтувальників і продовжив урок.
Раптом, за якусь сотню кроків від них, з’явилося кілька вершників — і всі завмерли.
— Гляньте, хто прибуває, — радісно промовив граф.
— Не може бути. Пан Кавалькабо власною персоною. Дарма, що, як завжди, з запізненням, — додав хтось.
— Оце так честь.
Здавалося, прибуттю нового гостя раділи всі, крім Адама й Франца, яким поява цього чоловіка псувала гумор. Без жодної радості вони спостерігали, як вельможа разом зі своїм почтом зупинилися біля них, і вершники зістрибнули з коней. Кавалькабо привітався з усіма і з подивом глянув на Адама.
— Оце так несподіванка, — вирвалось у нього, — ви тут?
— Як бачите, пане раднику, — з поклоном відповів той.
— Ви знайомі? — мовив Баворовський. — От несподіванка.
— Так, ми бачились... одного разу, — стримано мовив Адам.
— І що ви тут робите? — не зрозумів Кавалькабо. — Навчаєтесь фехтуванню?
— Якраз навпаки, навчає фехтуванню, — відповів за нього граф. — Пан Краєвський — мій особистий фехтмейстер.
— Он як? — й без того великі очі радника округлилися ще більше. — Фехтмейстер, кажете?
— Саме так, і ви якраз вчасно, бо пан Краєвський щойно показав нам дивовижний «кунштюк Наполеона», — сказав господар.
— Що ж... Я дуже втішений. То, може, й мені щось покаже цей ваш фехтмейстер.
Він посміхнувся і неквапно витягнув з-за пояса гарно оздоблену гусарську шаблю з характерним закритим ефесом.
— Якраз для цього ми тут і зібралися, — мовив граф, наче не зауваживши загрозливого тону в голосі гостя.
— Тільки я старий рубака, — з тією самою посмішкою додав Кавалькабо, — якщо вже трафлю, то най вибачає... Готові, пане Краєвський?
Той кивнув і, виставивши перед собою шаблю, поклав ліву руку на пояс. Просто, як молодий кадет.
Кавалькабо вдарив сильно та рішуче, проте його зброя тільки зі свистом розсікла повітря. Адам легко і вчасно відійшов убік. Радник вдарив знову, але знову промахнувся. Тоді він вдався до обману: усім виглядом показав, що атакуватиме зліва, але в останню мить перевів шаблю праворуч. Утім, фехтмейстер розгадав цю хитрість і, завиграшки відбивши удар, відійшов на безпечну відстань. Шаблі вперше зійшлися клинками, задзвенівши лунко й сердито.
— Бачу, справді, недарма їси свій хліб, — визнав Кавалькабо, — знаєшся на цій справі.
— Приручити шаблю здатні найкращі, а навчати поєдинку — найдостойніші, — промовив Адам. — Захищайтеся.
Він зробив кілька випадів, на які той не зміг відповісти. Фехтмейстер щоразу зупиняв вістря біля самісінької його шиї, аби супротивник зрозумів: було би непереливки, якби вони зійшлися по-справжньому.
Франц, як і всі, з неприхованим захопленням спостерігав за поєдинком. Він пишався Адамом, якому вдалося в такий вишуканий спосіб провчити зарозумілого Кавалькабо. Водночас його розпікала інша думка чи радше здогад: радник навряд чи прибув на цей прийом сам. Найпевніше, з ним приїхала і його дружина. Сподівання, що він знову побачить ту чорняву красуню, яка раптово з’явилася перед ним посеред чужого міста, позбавило його спокою. Він, мовби у сні, дивився, як по закінченню поєдинку, що більше був схожий на покарання винуватого учня, Адам шляхетно простягнув руку своєму супротивнику, додавши, що той тримався дуже достойно. У відповідь Кавалькабо по-лицарськи відсалютував йому й сказав, що радий був би зустрітися при шаблі знову. Схоже, що конфлікт їхній було залагоджено, і вже незабаром вони зустрілися за чаркою.
Франц уклонився графу Баворовському і попросив дозволу їх залишити.
— Звісна річ, дорогий маестро, — відповів той, — звісна річ. Побачимося з вами увечері.
Покинувши це гамірне товариство, оповите тютюновим димом і блиском шабель, юнак попрямував до палацу, де мав намір дочекатися у своїх покоях чи в музичній залі головної імпрези. Вибравши залу, він з приємністю вмостився за клавір і музикував кілька годин без упину. Коли вже вирішив нарешті перепочити, підвівся й пройшовся по залі. Раптом за дверима він почув голос Адама. Той стишено розмовляв з кимось, і схоже було, що докладав зусиль, аби стримувати гнів. Згадавши про доручення Анни, Франц поспіхом подався до дверей. Саме зараз можна було передати Адамові цей лист і збутися тягаря таємниці.
Утім, щойно він вийшов із зали, як фехтмейстера і його співрозмовника за дверима вже не було. Франц знав, що неподалік кімната, яку Адамові виділили під зброярню. У ній він тримав шаблі, палиці та інше фехтувальне начиння для уроків. Найпевніше, Адам подався туди.
Хвилину подумавши, Франц вирішив, що його друг не буде проти його відвідин. Тим більше, та комірчина — чи не найкраще місце, щоб таємно передати листа від Анни. Відкинувши останні сумніви, юнак рушив по коридору. Та вже за якийсь десяток кроків несподівано для себе опинився в цілковитій темряві. Цю частину коридору не освітлювали, отже, й відшукати зброярню він міг тепер хіба що навпомацки.
Зненацька з темряви до нього долинули ті самі голоси. Один із них належав Адамові, інший, також чоловічий, Франц чув уперше. Обидва, здавалося, намагалися подолати роздратування.