— Я, здається, дав слово, — випалив фехтмейстер.
— Даруйте, але цього мало.
— Вам мало шляхетського слова? — обурився Адам.
— Ні. Я більше довіряю паперам.
— Яким?
— Які пишуть шляхтичі.
— І що я, чорт забирай, маю написати?
— Що повернете нам все до останнього крейцера за два місяці.
— Майте розум! Сума чимала. Мені треба більше часу.
— Минуло три місяці, пане Краєвський!
— Гаразд... Дайте хоча б ще три місяці. Цей Богом забутий Підкамінь невдовзі замете снігом — як привезу гроші до Лемберга?
Його співрозмовник на хвилину замовк. Певно, вагався.
— Гаразд, — врешті озвався він, — три місяці. Але не довше. Наприкінці лютого, з першими відлигами, я чекатиму на свої гроші.
— Домовилися. Дякую.
У голосі Адама відчулося полегшення.
— Тільки... Що ви збираєтеся робити, ласкавий пане? — запитав вимагач.
— Про що ви?
— Як добудете гроші взимку, якщо не пощастило восени?
— Це вже не ваш клопіт.
— Помиляєтеся, мій. Ви довгий час розповідали мені байки про щедрі винагороди Баворовського. Мовляв, борг — то пусте, але ви й далі мій боржник... Тож тепер хочу знати, що саме вас порятує.
— Найпевніше, я пошлюблю його доньку, — сказав Адам.
— Овва! Чию?
— Баворовського, чорт забирай.
— Анну?
— Так.
Знову запала мовчанка. Здавалося, співрозмовник намагався втямити почуте.
— Отже, збираєтеся повернути мені борг з її посагу? — уточнив він.
— Саме так. І якщо дасте мені додатковий час, то й з лишком.
— Гм... Тоді й справді можна не поспішати. Крім того, якщо ви станете зятем графа Баворовського...
Тут співрозмовник знову змовк, мовби зважуючи усі можливі вигоди.
— ...то вам, без сумніву, можна було би доручати деякі мої інтереси. Адже граф — людина впливова.
— Про це вже іншим разом, — нервово мовив Адам.
— Звісно, звісно... Скажіть лише, на якому етапі... так би мовити... ваші стосунки з панною Баворовською?
— Послухайте, добродію... — загрозливо мовив фехтмейстер.
— Гаразд, гаразд, — поспішив заспокоїти його співрозмовник.
Франц відчув, як його заливає холодний піт. Він згадав обличчя Анни, яка просила його зберегти таємницю. Тієї миті воно здавалось обличчям янгола, схвильованим і прекрасним. Як може Адам чинити з нею так жорстоко? І як тепер йому бути з листом? Передати його — означає підіграти цьому низькому й огидному задумові фехтмейстера. Залишити собі чи знищити — порушити обіцянку. Розповісти дівчині про все?.. Це було би справедливо, але розіб’є їй серце. Хтозна, чи не шкодуватиме він потім?
Не прийнявши жодного рішення, юнак, недослухавши розмови, непомітно вийшов зі своєї схованки і пішов до покоїв. Лишалося зовсім небагато часу, щоб відпочити й оговтатися перед імпрезою.
О шостій вечора гості заповнили велику залу палацу Баворовських. Чоловіки, розігріті своїми фехтувальними розвагами, весело теревенили й сипали жартами, їхні дружини, збившись у свою барвисту і напарфумлену зграю, були такими ж пожвавленими. Потім подали частунок: сир, фрукти, шматочки в’яленої й смаженої дичини. Було також вдосталь шампана, вина й горілки. Невдовзі з’явився невеликий оркестрик і одразу ж взявся до роботи. Веселощі запанували з новою силою.
Франц ловив себе на думці, що не зводить очей із жіночого товариства. Він боявся викрити себе з головою, видивляючись Жозефіну, проте нічого не міг вдіяти. Зір мав не такий добрий, як слух, тому розгледіти її вдалося не одразу. Вона зустрілася з ним поглядом і ледь помітно хитнула головою. Вклонившись у відповідь, юнак поспішив удати цілковиту байдужість і почав дивитися в інший бік. Та за якийсь час подружжя Кавалькабо наблизилося до нього, і радник привітно простягнув йому руку.
— Дорогий маестро, — промовив він, — зізнаюся, мені страшенно прикро за той випадок, коли ми не порозумілися з вами у «Віденській кав’ярні». Я був не в гуморі, а коли я такий — то мене дратує все на світі. Скажіть же якомога швидше, що ви не тримаєте на мене зла.
— Звісно, що ні, пане Кавалькабо, — відповів Франц, побоюючись, що цей громило от-от розчавить йому руку, — це таки справді було прикре непорозуміння, і пан Краєвський...
— З вашим другом, як ви бачили, ми все владнали, — перебив його радник, — визнаю, я в житті не зустрічав кращого майстра герцю на шаблі... А моя дружина в шаленому захваті від вас.
Тут він жартівливо йому підморгнув, але Франца ці слова зачепили за живе.
— Власне тому ми сподіваємося переманити до себе вас обох, — додав він, трохи стишивши голос, — до Лемберга. Нічого вам скніти в цій глушині у Баворовського.
— На жаль, і я, і Адам дали графові слово, — якось надто гарячково мовив Франц.
Радник скривив невдоволену міну.
— На Бога, пане Моцарте! Ви ж не навічно пообіцяли тут залишитись...
Цієї миті радника хтось гукнув і запросив до свого гурту.
— Чи можу я довірити вам свою найдорожчу дружину? — з усмішкою запитав радник у Франца.
Той кивнув. Тоді Кавалькабо, поцілувавши Жозефіні руку, залишив їх удвох.
— Бачите, Франце, я невпинно борюся за вас, — першою промовила жінка. — Сподіваюся, моя наполегливість заслужить винагороду, і я таки матиму в своєму домі найкращого в світі вчителя музики.
— Ви переконані, що я найкращий вчитель музики? — перепитав юнак.
— Так. За час вашого перебування у Баворовських у цьому не сумнівається жодна поважна родина в околиці.
«Поважна родина, — подумав Франц. — Ця жінка — аристократка до останньої ниточки. Але така невеличка зверхність їй навіть пасує».
— Публіці характерно перебільшувати, — скромно мовив він, — однак дещо я таки вмію, це правда.
— А ще я би з приємністю скликала шанувальників музики на ваш публічний концерт у Лемберзі. Що скажете? Можливо, у квітні, — запропонувала вона.
— Скажу, що докладу зусиль, щоб вас не розчарувати, — відповів Франц.
— От і домовились, — усміхнулася пані Кавалькабо.
Вона придивилася до нього уважніше й з турботою запитала:
— Чи добре ви себе почуваєте, дорогий Франце? Обличчя у вас геть бліде, а очі здаються невиспаними...
— Думаю це... тутешній клімат, — сказав він. — Все ще не можу звикнути... Скажіть, пані...
— О, ради Бога! Називайте мене Жозефіною! — перебила вона.
— Скажіть, Жозефіно... Чи дозволите написати вам?
Франц сам здивувався своїй сміливості. Він очікував, що його співрозмовниця розгнівається й щонайменше спопелить його, наче богиня смертного, проте жінка радісно засміялася.
— Ну, звісно, любий маестро, я буду щаслива отримувати від вас послання й писати вам теж. Зрештою, нам необхідно листуватися, якщо ви погодилися на лемберзький концерт...
— Саме так, — він якось розгублено кивнув головою, — хоча б для того, щоб узгодити репертуар і... різноманітні інші деталі...
Він був змушений відвернутись, бо хвилювання, яке закипало всередині нього, вже годі було приховати. Розмова урвалася, слід було сказати щось, аби її продовжити, проте це було схоже на пошук загубленої коштовності в каламутній воді. Франц мовчав, подумки визнавши свою безпорадність.
З такого скрутного становища його несподівано визволила Марія, молодша сестра Анни. Дівчина нудилась, невдоволено надувала губки й розглядалася довкола в пошуку розваги або когось, із ким можна було би перемовитися. Побачивши свого вчителя музики, вона по-дитячому безцеремонно кинулася до нього і, незважаючи на присутність Жозефіни, вчепилася в його руку.
— Любий маестро! — вигукнула вона. — Благаю, врятуйте мене.
— Від кого вас рятувати, дорога панно Баворовська? — засміявся він.
— Не від кого, а від чого, — відповіла вона, — врятуйте мене від смертельної нудьги! Потанцюйте зі мною!