— Маріє, гадаю, ви зауважили, що я зараз маю розмову з пані Кавалькабо, — серйозно промовив Франц.
Дівчина лишила його руку й, почервонівши, винувато промовила:
— Прошу мені пробачити, пані.
— Все гаразд, дитино, — мовила Жозефіна й погладила Марію по голові, — готова поступитися вам місцем, якщо обіцяєте розвеселити також і нашого Франца. Бо він геть упав духом. Обіцяєте?
— Обіцяю, — щебетнула вона.
— От і гаразд. А мені пора до чоловіка.
Вони легенько вклонились одне одному, й Жозефіна рушила до розгарячкованого радника, який саме розпочав якусь політичну дискусію з господарем маєтку.
— До танцю, пане Моцарте! До танцю! — засміялася Марія і вхопила його за руки.
Дівчина потягнула його з такою несподіваною силою, що Францові ледь вдалося втриматися на ногах. Та вже наступної миті він піддався її веселощам і закружляв разом з нею. За цим дивним азартом юнак не помітив, як з його кишені вилетів і впав на підлогу конверт. Зате добре це помітила Марія. Не кажучи ні слова, вона відпустила руки Франца і, перш ніж той зрозумів, що відбувається, підняла лист з підлоги.
Звісна річ, тієї ж миті до юної панни Баворовської одразу прикипіли зацікавлені погляди. Від такої загальної уваги у дівчини запаморочилося в голові. Якесь дивне солодко-п’янке відчуття огорнуло всю її істоту. Сама не розуміючи, що нею керує, вона голосно прочитала коротенький текст на конверті:
— «Адамові Краєвському, особисто»!
А тоді обвела присутніх лукавим іскристим поглядом.
— Прошу негайно мені п-п-повернути, — затинаючись вимовив Франц.
— Маріє, так не личить! — почувся голос пані Баворовської.
Однак було вже пізно. Бісик цікавості повністю полонив її. До того ж вона вже нізащо не хотіла просто так втрачати прикутий до неї загальний інтерес. Частково тому, що добре розуміла — їй врешті-решт пробачать ці дитячі пустощі, а частково, бо її ошелешило несподіване відкриття:
— Ой! — вигукнула дівчина. — Це ж писала сестра!
— Що? — гаркнув Баворовський, і в залі миттю запанувала мертва тиша. — Анна?
— Так... — здавалося, тільки тепер Марія почала розуміти, що насправді накоїла.
— Прошу повернути, — повторив Моцарт, але на нього більше не зважали.
Граф виразно простягнув руку, і панна Баворовська слухняно понесла йому свою знахідку. Отримавши конверт, він мовчки сховав його до своєї кишені, а тоді всміхнувся присутнім удавано безтурботно. Гості сприйняли це за знак до продовження забави, хоча було зрозуміло, що саме тут і зараз із блискавичною швидкістю народжуються плітки про Анну та Адама.
Франц опустив очі. Понад усе він боявся зустрітися зараз поглядом із тією, хто довірила йому свою таємницю, і понад усе хотів провалитися крізь землю. Адама в залі ще не було, але сьогоднішня новина, звісна річ, от-от до нього дійде. Так і не піднявши очей, Франц поквапно вийшов за двері. Подумки він проклинав себе, проте нічого не міг виправити.
Піднявшись до своїх покоїв, Моцарт безсило впав на крісло і завмер, дивлячись кудись у вікно. Без жодного руху й мовби без жодного подиху. Здавалося, він потроху кам’янів. Навіть думки його дещо заспокоїлися. Проте лишилась одна найголовніша — що він накоїв і як з цим тепер жити?
«Але зрештою, — зблиснуло раптом у його голові, — хто сказав, що я мушу з цим жити?.. Хто сказав, що я мушу жити взагалі?» Соромлячись і жахаючись власної уяви, він раптом побачив себе мертвим. На цьому місці, де й зараз, але без жодних ознак життя. За всю історію людства десяток поколінь самогубців вигадали безліч способів укоротити собі віку... Від найжахливіших до найвишуканіших. Одні стрибали у моторошні провалля, інші вмирали від отрути чи задихалися від надмірного аромату екзотичних квітів. Чи міг би він вчинити самогубство? Мабуть, так. Аби лише всі, кому він нашкодив сьогодні, кому мимоволі завдав болю через свою необачність, знали, як несамовито він про це шкодує.
Господи милосердний, але що буде з його душею?.. Тіло захоронять у неосвяченій землі, десь поза цвинтарем, але ж душа ніколи не знайде спокою. Ця думка привела його до тями. Витверезила його, наче сільського п’яницю в шинку, якому на голову несподівано вилили цебро крижаної води.
У двері хтось постукав, але Франц не одразу відповів. Тоді постукали ще раз. Юнак намагався пригадати, чи замкнув за собою двері, а отже, чи треба йому підводитися, щоб відчинити. Зрештою, той, хто стукав, зайшов сам. Озирнувшись зі свого крісла, Франц побачив графа Баворовського і звівся на рівні ноги.
— Ви не відчиняєте гостям? — з деякою образою в голосі промовив граф.
Дивно було, однак, що він назвав себе гостем у власному домі, навіть якщо йшлося про покої Франца.
— Даруйте мені, пане графе, — сказав той, — я надто замислився...
— Еге ж, вам є над чим поміркувати, пане Моцарте. Чи не так?
Перейшовши кімнату, Баворовський зупинився біля вікна і важко сперся обома руками на підвіконня. Граф притулив чоло до прохолодної шиби, мовби мав гарячку й прагнув остудитися.
Тим часом Франц вирівнявся і промовив якомога твердішим голосом:
— Пане графе, я цілком усвідомлюю свою вину. Вам не треба нагадувати мені...
— Облиште, — перебив той, — я ж не звинувачувати вас прийшов.
Він повернувся до Франца обличчям.
— Що сталося, те сталося, — продовжив Баворовський, — кожен з нас живе й чинить так, як велить йому власне сумління. Але скажіть мені одну річ... Як довго все це триває?
— Що саме, пане графе? — перепитав Моцарт.
— Ось це, — Баворовський дістав з кишені і поклав перед Францом злощасний лист, — ось це...
Тепер Франц добре побачив, що конверта розпечатано.
— Гадаю, вам краще запитати про це в... Анни або...
— Або в пана Краєвського, — нервово доповнив Баворовський, — так, я розумію. Скажіть, як довго ви про них знаєте?
— Всього лиш кілька днів тому... Ваша донька Анна попросила мене передати цей лист Адамові.
— Мені йшлося про те, чи далеко зайшли їхні стосунки. Але, схоже, все тільки починалося, — сказав він із деяким полегшенням.
Тоді знову взяв у руки конверта й дістав з нього акуратно складений аркуш.
— Ось прочитайте.
— Я не читатиму, — категорично мовив Франц.
— Та облиште, — засміявся раптом Баворовський, розгортаючи лист, — звичайні юнацькі дурниці... «Дорогий Адаме! Господь лише знає, як важко мені писати ці слова. Проте й тримати їх у собі надалі не в силі. Мушу сказати вам усе, мушу зізнатися...».
— Досить, пане графе! — вигукнув несподівано Моцарт. — Так не годиться! Ви не маєте права...
Господар не перебивав, але Франц і сам замовк.
— Якраз щодо права ви помиляєтеся, пане Моцарте, — сказав граф спокійнішим тоном, — моє право і мій обов’язок не дозволити доньці стати на хибний шлях. У неї має бути інший наречений, і вона про це знає.
Францові пригадалася підслухана розмова Адама й того чоловіка, який вимагав повернути борги. Безперечно, граф, навіть того не підозрюючи, мав зараз цілковиту рацію.
Однак Францові йшлося не про те. Його обурювало, що почуття Анни, такі чисті й невинні, тепер опинилися безборонними перед батьковою владою, хоча мали би бути глибоко всередині, поближче до серця і подалі від батькових планів.
— Невже Анна написала би цього листа, якби була заручена з іншим? — зі сумнівом у голосі запитав юнак.
Баворовський відмахнувся.
— Вона ще з ним не заручена.
— Тож вам нема в чому її звинувачувати, — дивуючись власній сміливості, сказав Моцарт.
Очі графа раптом блиснули гнівом, проте він стримався й не відповів. Запала мовчанка.
— Коли ви зможете повернутися? — через деякий час запитав Баворовський.
— Куди? — мовби не зрозумівши його, промовив Моцарт.
— До зали... Всі чекають, коли ви сядете за клавір. Дехто з моїх гостей тільки тому й приїхав, щоб почути вашу музику.
Франц глибоко зітхнув. Він не був упевнений, чи зможе зіграти зараз так, як хотів ще на початку цього дня. Але гаразд, він зіграє інакше...