— Дайте мені ще півгодини, — попросив він.
— Звісно.
Баворовський кивнув йому і вийшов за двері.
Францові здалося, що в кімнаті панує страшенна задуха, і він спробував відчинити вікно, проте зміг не відразу. У холодну пору року вікна зачиняли особливо щільно. Врешті, після чималих зусиль, йому це вдалося. Осіннє повітря ввірвалося досередини, вжаливши юнака в обличчя. Але він відчув навіть якусь від того приємність. Постоявши так трохи, не зачиняючи вікна, вийшов із покоїв.
У залі погляди присутніх одразу спрямувалися на нього. Після кількох секунд тиші залунали оплески. Франц вже впевненіше рушив до інструмента і, сівши перед клавішами, як завжди, спочатку трохи розім’яв пальці. Звичним рухом узяв перший акорд. І лише тоді підняв очі, щоб глянути на присутніх.
Певної миті йому здалося, що від музики зала завертілася, наче дзиґа, в центрі якої був він. Постаті й обличчя стрімко змінювались, але не зливалися. Він бачив Жозефіну та її вже добряче сп’янілого чоловіка, а вже наступної миті перед його очима з’явилися нахмурені граф і графиня Баворовські, потім сердешна Анна, яку не відпустили до її кімнати, і пустотлива Марія. Вона вже, здавалося, забула, що сьогодні накоїла. Усі вони оберталися навколо нього, мовби це він, торкаючись інструмента, надавав їм руху. І кожному навколо нього належали свої кольори, свої характери, а також свої чуття й долі. І був цей калейдоскоп настільки дивовижним, що Франц навіть зачудувався ним. У цьому куточку світу починалася зима, тому, мабуть, все життя зібралося зараз в одному замкнутому теплому просторі.
Після концерту йому захотілося підійти до Анни й перепросити. Благати, впасти на коліна, якщо доведеться, проте вона швидко кудись зникла. Натомість він зіштовхнувся з Адамом. Зустріч ця була для нього нічим не приємнішою, ніж зустріч з Анною, але, без сумніву, також неминучою.
— Чудово, дорогий маестро! — промовив Краєвський. — Ти, як завжди, всіх причарував.
Франц відвів погляд.
— Так, до того ж двічі.
— Облиш, — несподівано засміявся Адам. — Якщо ти про той лист від Анни, то це навіть на краще...
— Як це на краще? — спантеличено спитав Франц.
— А так...
Адам замовк і, наче мимоволі, роззирнувся довкола.
— Тут забагато вух, — додав він, — ходімо в мою зброярню. Я розповім.
— Гаразд.
Вони вийшли за двері, лишивши за собою галасливу залу. А тоді квапними кроками рушили коридором. Щойно наблизилися до потрібних дверей, Франц зловив себе на думці, що саме тут і підслухав розмову Адама з незнайомцем. Він сповільнив крок, проте Краєвський вже відчинив перед ним двері.
— Ласкаво прошу, маестро, — усміхнувся він.
Юнак зайшов досередини. Тут панував напівморок.
Пахло залізом, сирістю і тлущем, яким фехтувальники змащують зброю. Адам запалив свічку. Світло заблискотіло на ефесах шабель, флоретів та шпаг, що висіли на стінах. Тіні розповзлися довкола — і від того було моторошно. Могло здатися, що тут насправді був сховок Синьої Бороди або ще якого-небудь казкового вбивці. Краєвський закурив люльку.
— Отож ти й сам не знаєш, яку зробив мені послугу, mon ami[28], — видихнувши дим, мовив фехтмейстер.
Франц похитав головою.
— Я втішений, що все розкрилося. Маю на увазі, наші з Анною почуття, — пояснив Адам, — цього не можна було більше приховувати.
Юнак не міг повірити своїм вухам.
— Чого приховувати, Адаме? — мов не зрозумівши, перепитав Франц.
— Відомо чого, — розвів руками його співрозмовник, — як ми кохаємо...
— Але ж ти брешеш! — вигукнув юнак.
Фехтмейстер глянув на нього круглими від подиву очима. Добру хвилину ніхто не зронив ані слова.
— Я все чув, Адаме, — вже тихіше повторив Франц, — я чув, як ти розповідав комусь, що збираєшся віддати борги, скориставшись посагом. Тому, прошу тебе, не витрачай марно зусиль... Ти ні в чому мене не переконаєш.
Він вже зібрався йти, проте Адам його зупинив.
— Стривай, — промовив він, — знаю, це низько, але... Я не маю іншого виходу. Я справді заборгував дуже багато.
— Невже це єдиний спосіб вийти з цього становища? — з деякою відразою в голосі запитав юнак.
— Можливо й ні, але... Річ у тому, що почуття, про які написала Анна, справді взаємні. Хочеш вір, хочеш ні.
— Не віриться.
— Гаразд, але ради Бога, не кажи про те, що чув, Баворовському.
— Граф і так налаштований проти тебе. Думаю, він вже шкодує, що запросив тебе до свого маєтку.
— Не сумніваюся.
— Та й він готує заручини... Є в нього на приміті інший наречений для Анни.
— Ах, люблячий татусь, — іронічно промовив Адам. — Я знаю про це, Франце. Ба більше, цей майбутній наречений, такий собі панич Ваговський, був сьогодні на прийомі в графа серед гостей. Після того, як трапився той випадок з листом...
Краєвський зробив виразну паузу, і Моцарт знову опустив очі.
— ...Хоч, як я вже сказав, мене це навіть втішило, — продовжив він. — Так от, після того, як це сталося, добродій Ваговський зажадав від мене пояснень. Пояснювати я, звісно, нічого йому не збирався. Тоді він зажадав сатисфакції.
— Що? — перепитав Франц.
— Йому потрібен поєдинок честі.
— Господи милосердний! Невже це правда?
— Тихше, Франце... Тепер ти знаєш ще одну таємницю, яку я проситиму тебе зберегти.
— Але ж хтось із вас може загинути.
— Що вдієш? Такі вже вони є, ці гонорові справи.
— Коли? — після чергової мовчанки запитав юнак.
— Завтра о восьмій ранку.
Франц вдивився у постать фехтмейстера. Той стояв навпроти нього, високий і прямий, мов стріла. Дим від його тютюну неквапно вився догори і там змішувався з химерними тінями, що тріпотіли на стінах і стелі.
У постаті Краєвського відчувалося шалене напруження. Якась навіть приреченість... Чи радше усвідомлення того, як багато йому слід спокутувати. А можливо, й пожадання спокути.
— Маю до тебе прохання, — озвався Адам. — Чи зможеш бути моїм секундантом?
— Секундантом?
— Так, моїм свідком.
— І що ж роблять свідки під час дуелі?
— Оглянеш пістолети, засвідчиш наслідок нашої стрілянини.
— Боже мій, поєдинок не на шаблях?
— Ні, звісно. Цей Ваговський не дурень. Хоч, зрештою, мені однаково. Стріляю я також непогано.
— Але що буде потім, Адаме? — запитав Франц. — Що станеться, якщо ти вб’єш його?
— Не знаю, — відповів той, — до завтра ще маю час подумати. Крім того, в будь-якого поєдинку може бути два фінали... До речі.
Фехтмейстер сягнув рукою до кишені й дістав звідти шовковий мішечок, набитий монетами.
— Ось гроші, які я тобі винен, — він простягнув їх Моцарту. — Вибач, вкрай неґречно боргувати ще й тобі. Сподіваюся, ти не гніваєшся на мене?
Франц чомусь не зміг вимовити ні слова. Тоді Краєвський згріб його в обійми й міцно стиснув.
— Дякую, що погодився, друже. Для мене це дуже важливо, — промовив він на вухо. — Завтра о пів на восьму виїжджаємо від парку. Не спізнися.
Уночі Францові так і не вдалося заснути. Щойно він заплющував очі, як бачив перед собою жахливі картини: то закривавленого Адама, який лежав на снігу сам блідий, наче сніг, то його суперника, що конав від отриманої кулі...
І хоч Франц жодного разу не бачив цього Ваговського, уява малювала його обличчя й постать. Спочатку це був русявий юнак зґрабної статури, потім зрілий чоловік із першою сивиною у волоссі. Далі він вже бачився йому підстаркуватим, проте ще міцним і з перевіреним роками влучним стрілецьким оком.
Далеко за північ, майже під ранок, у кутку покоїв він побачив батькову постать. Цього разу юнак навіть не здивувався. І не злякався. Франц зрадів, що був не сам. Кілька хвилин він вдивлявся у мовчазну тінь своїми запаленими широко розплющеними очима, аж врешті промовив: