— Доброї ночі, паничу.
— Доброї ночі, — відповів Франц. — Ви знаєте, куди їхати?
— Пан Шнайдер велів до Жовкви, до готелю «Ґрац», — сказав той.
— Чудово.
Перш ніж сісти в екіпаж, утікач простягнув йому гроші, які приберіг для Шнайдера.
— Це вам за клопоти і... за вашу мовчанку.
— Хай благословить вас Господь, паничу! — радісно вимовив візник, відчувши в руці їхню вагу. — Віднині у вас немає вірнішого слуги за мене.
Із цими словами вони рушили в дорогу. Вмостившись на сидінні для подорожніх, Франц раптом зрозумів, що добряче змок. Точніше, змок до нитки, а з крисів капелюха вода лилася йому за комір. Трохи обтрусившись, він щільніше загорнувся в плащ, однак від протягів, що гуляли по екіпажу, Франц затремтів, як у лихоманці, відчуваючи, що ця подорож не додасть йому здоров’я.
Поїздка їхня, як і казав Шнайдер, справді, протривала до світанку. Як почало розвиднятися, вони зупинилися біля брами готелю «Ґрац». Візник зіскочив із лавки і прочинив двері екіпажа. Франц досі тремтів і без його допомоги навіть не зумів вийти.
— Вам треба випити, паничу, — сказав він Моцарту. — Саме так, бо ще яка хвороба до вас вчепиться. Я знаю, про що кажу.
— Може й так.
Візник, що виявився високим кремезним чолов’ягою, дістав із внутрішньої кишені пляшку з прозорою рідиною.
— Ось, ковтніть. Мене це завжди рятує.
Франц непевно взяв її до рук.
— Що це? — запитав він.
— Те, що позбавляє нас хлопів усіх турбот і додає гумору, — по-філософському відповів візник, — горілка.
— Он як? — утікач відкоркував плящину й обережно підніс її до рота.
З пляшки смерділо, проте він все ж таки зважився на чималий ковток. Цієї же миті горло йому обпекло вогнем, а груди стиснув спазматичний кашель.
— Яка гидота, — здавлено вимовив Моцарт і повалився на свого благодійника.
Той вправними рухами підхопив спершу пляшку, а потім Франца і, завдавши того на плече, поніс до входу в готель.
— «Гидота» — каже... Ех, ці паничі, — бурмотів чолов’яга, ногою прочиняючи готельну браму, — агов, є тут хтось? Я вам постояльця приніс!
На крик вибіг заспаний служник і після коротких перемовин провів їх до вільного покою.
Франц нарешті отримав суху постіль і спокій. Потиснувши руку своєму візникові, якого, як виявилось, звали Демком, утікач провалився у глибокий безпам’ятний сон.
Прокинувся він вже після полудня, відчуваючи, що по тілу його стікає холодний піт.
Кімнату вигрівали промені сонячного світла, а Демко, як той вірний пес, все ще сидів навпроти нього в кріслі. Франц врешті зміг роздивитися його обличчя: обвітрене, з різкими зморшками, проте відкрите й приязне.
— Ви кепсько спали, паничу, — сказав він, зводячись із крісла, — гукали когось уві сні, а потім молились...
— Молився?
— Так, «Pater noster» читали.
— Нічого не пам’ятаю.
— То й на краще. Бо іноді таке присниться... Я сходжу вниз, чаю для вас попрошу.
Щойно він вийшов, Франц також підвівся й заходився вдягатися. Все тіло нестерпно ломило, боліла голова, а ще почав мучити кашель. «Здається, застудився, — промайнула в нього дошкульна думка. — От нездара, навіть втекти не вмію, як належить».
Демко повернувся за чверть години й справді тримав у своїх велетенських руках крихітну тацю зі заварником, чашками і якимось печивом.
— Я взяв чаю на двох, — мовив він.
— Ну, звісно, — трохи спантеличено відповів Моцарт, — я не проти, якщо ти також вип’єш чаю.
— Що ви... Я до панства себе не мішаю, — відповів той, ставлячи тацю на стіл, — до вас прийшли.
— До мене? — стрепенувся Фран. — Але хто?
— Зараз побачите...
Він повернувся до дверей і відчинив їх. На порозі стояла Жозефіна. Впустивши жінку досередини, сам Демко вийшов із кімнати, залишивши їх наодинці.
Жозефіна ступила кілька кроків убік Франца і завмерла, не зводячи з нього погляду.
— Як... як ви знайшли мене? — промовив хриплим голосом утікач.
— Мій добрий вірний Шнайдер ніколи б не відпустив бозна-куди такого хлопчиська, як ви, не переконавшись, що з ним нічого не трапиться...
— Хлопчиська? — скипів несподівано Моцарт. — Ви назвали мене хлопчиськом, пані Кавалькабо? То от, значить, хто я для вас? Хлопчисько!
— Саме так ви й повелися, дорогий Франце!
— Що ж гаразд... Мені цього досить.
Він вхопив мокрий ще звечора сурдут і спробував його одягнути, проте той ніяк не піддавався. Був важкий і якийсь неоковирний: руки в рукави вдалося просунути заледве по лікті, вже не кажучи про те, щоб накинути його на плечі. Набубнявілий вологою, він вислизав, як фантастичний звір, що бавився зі змученим утікачем, і так загнаним у глухий кут. Францові здалося, що виглядало це досить кумедно, тому він сердито відкинув його вбік.
— Я прихопила для вас сухий одяг. Його вам занесуть, — сказала Жозефіна, — ви все залишили... Втікали поспіхом...
— Не називайте це втечею, будь ласка.
— Але ви самі так назвали свій вчинок у тому листі...
Знову повисла пауза, яку Моцарт порушив першим:
— Ви знищили його? Лист?
— Ні.
— Чому?
— Рука не піднялася. Це ж ви писали...
— Але ви наражаєте себе на небезпеку. Через мене.
— Не турбуйтеся. Я буду обачною. З цим листом і тими, які ви ще мені напишете. Мабуть, напишете...
— Я не хочу писати вам, Жозефіно, — промовив Франц, відчуваючи, що зараз може і мусить бути відвертим, як ніколи, — я не хочу писати, бо це свідчитиме, що між нами відстань... Я хотів би говорити з вами. Промовляти до вас і тієї ж миті чути вашу відповідь.
— Тоді чому ти тікаєш, нерозумний хлопче? — несподівано сказала вона.
— Бо не смію... сподіватися.
— Сподіватися на що, Франце?
— Що колись ти будеш моєю.
Жозефіна відвела погляд і відійшла до вікна. Тендітна постать її виднілася на тлі дощового ранку і була йому милішою понад усе. Як же хотілося підійти й обійняти її. Якось так по-особливому. Хоч радше не обійняти, а торкнутися. Так, як торкаються найніжнішої квітки.
— Я не маю права і не можу дати тобі жодної обіцянки, — промовила вона, ледь повернувши голову так, що він бачив, як кілька чарівних пасем її темного прекрасного волосся тягнулися уздовж щоки й досягали самого плеча. — Я можу тільки просити тебе залишитись у Лемберзі. Хоча б для того, щоб зіграти концерт.
Вона знову повернулася до нього обличчям і впіймала очима його погляд.
— Адже музика — це все, що в нас зараз є. І музикою також можна любити...
У двері постукали й одразу після цього їх прочинили. В кімнату зайшов Демко.
— Ой, пробачте, мої панове, — злякано сказав він і вже хотів знову вийти, проте Жозефіна його зупинила.
— Ні, все гаразд, залишіться. Мені вже час, — промовила жінка.
Вона простягнула Францові руку, і той миттю підніс її до губ, мовби боячись, що Жозефіна піде надто швидко.
— Чекаю на вас у Лемберзі, — усміхнулась пані Кавалькабо, — до зустрічі.
— До зустрічі, — ледь витиснув з себе Франц.
Вона вийшла, і вони з Демком лишилися самі. Той зиркнув на стіл, де досі стояв неторканий чай і печиво.
— Дарма старався, виходить... — пробурмотів чолов’яга.
— Що? — не зрозумів Моцарт.
Демко засміявся.
— Ви паничу аж сяєте, а ще півгодини тому були, мов до вмирання.
— Бо ми повертаємося, мій друже. Повертаємося до Лемберга негайно! — Франц заходився збиратися. — Впрягайте своїх коней...
— От я й кажу, дарма старався, — на цих словах він укотре вийшов з кімнати.
Коли екіпаж вирушив від готелю, Франц умостився на лавці поряд із візником. Світ раптом прояснів перед його очима. Можливо тому, що припинився дощ. Звідкись узялися ясні весняні барви у садах, а вранішнє сонце перелискувало в дощових краплях, завислих на гіллі. Галасували дітлахи, які бігли слідом за ними вулицею, і цвірінькали горобці над головою.