Все це було наповнене життям, соками, теплом, вологістю... Францові шалено захотілося кричати, мовби його раптово охопило божевілля. А може, й не мовби? Може, він і справді з’їхав із глузду? Від щастя? Від того, що так несподівано повернувся до життя? Від того, що так несподівано побачив Жозефіну? Від того, що захотілося чимшвидше опинитись за інструментом і написати для неї все найкраще, на що він тільки був здатен?..
І лише музика, мова самого Бога, здатна буде передати все, що він відчуває. Все, що наповнює тепер його. Нехай вона це почує! Нехай почують всі навколо! Інакше ці відчуття розірвуть йому душу.
Нічна мандрівка і нічний холод не минули для Франца без наслідків. Одразу по поверненню до будинку Кавалькабо він відчув, що застудився. Втім, не скасував репетиції, хоч і був ризик, що на своєму концерті, який мав відбутися вже за два дні, вийде до публіки з гарячкою.
Жозефіна дбала про нього, як тільки могла: кілька разів на день викликала до нього лікаря, сама приносила йому чай і гаряче молоко. Врешті-решт, у вечір концерту Моцарт хоч і був блідим, наче стіна, все ж тримався на ногах.
Ще з полудня у великій залі будинку Кавалькабо, де зазвичай відбувалися світські прийоми, метушилися слуги. Вони носили стільці, столи й столики, канделябри, скатертини, простеляли килими... Жозефіна особисто за всім наглядала. Вечір мав відбутися на найвищому рівні.
О третій по полудню прийшов майстер, щоб налаштувати фортеп’яно й попросив усіх вийти геть із зали. О п’ятій, коли він завершив свою монотонну роботу, до інструмента було заборонено наближатися будь-кому, крім Моцарта, ближче, ніж на п’ять кроків.
Ці розпорядження й накази було виконано, і близько восьмої в залі почали збиратися гості. Жозефіна, в елегантній сукні, яку доповнювало чудове діамантове кольє, сережки та еґретка в зачісці, особисто зустрічала кожного, кого запрошувала. Вже прибули віце-губернатор, начальник поліції та директор театру. Їхні дружини не без заздрощів дивилися на господиню, яка усміхалася так, мовби не клопоталася цілісінький день, а щойно повернулася з неквапної прогулянки. Чоловік її стовбичив поруч, тримаючи в руці бокал з вином, і белькотів гостям якісь завчені побажання гарного вечора та подяку за те, що ті прийняли їхнє запрошення...
Настав час з’явитися Францові, та він забарився. Занепокоївшись, Жозефіна пішла до його кімнати. Двері були відчинені.Юнак стояв похнюплений біля вікна у самій лише сорочці.
— Франце, — окликнула вона його.
У відповідь той важко зітхнув.
— Тобі зле? — запитала вона.
— Ні, все гаразд...
Він повернувся до неї. Волосся його було скуйовджене, очі запалені, а в погляді якийсь затаєний біль. «Можливо, все це застуда», — подумала Жозефіна.
— Ти зовсім не готовий, Франце... — жінка не стримала роздратування.
— Так, вибач... Я задумався.
— Про що ж ти думав?
Вона взяла в руки його фрак, що висів на спинці крісла й піднесла йому.
— Про... про нас. Тобто, про те, що ти сказала мені тоді в Жовкві.
— Франце, на тебе чекають. Зараз направду не час...
— Я думав про те, що якби був знаменитим, як мій батько, то мав би більше влади. І зумів би відібрати тебе в цього Кавалькабо.
Жінка гірко всміхнулась.
— Ти говориш так, ніби я не людина, а річ...
— Ні, що ти! Боже збав... Але ж я справді небагато важу в цьому світі. Все, на що можу розраховувати в найближчі роки, — це на посаду вчителя музики, щоб зводити кінці з кінцями. Не більше...
— Мій любий, — раптом промовила жінка й ніжно торкнулася долонями його обличчя, — там у залі зібралися перші люди міста. Всі вони прийшли, щоб послухати тебе. Твою музику. Ніхто не знає, що станеться ще сьогодні після цього вечора.
Франц перехопив руки Жозефіни й палко їх поцілував.
— Окрім того, я дещо приготувала для тебе.
Він побачив, як в її очах спалахнули грайливі дитячі вогники.
— Приготувала? Що?
— Побачиш.
— Скажи!
— Ні.
Вона випурхнула від нього й відбігла вбік. Франц кинувся до неї, проте жінка, сміючись, втекла знову.
— Вдягнись, нарешті, ледащо, — сказала вона вже біля дверей.
— Жозефіно, чекай...
— Я не можу чекати, бо чекають гості. Згуби моєї хочете, маестро?
— Ще хвильку.
Він опинився поруч. Тоді тремтячими вустами, ще гарячими від застуди, торкнувся її вуст.
Жозефіна сіпнулась, наче з болю. «Що ти робиш?» — хотілося вигукнути їй, проте вона змовчала. Врешті, так нічого й не сказавши, вийшла з його кімнати й попрямувала до зали.
За півгодини публіка нарешті побачила Франца Моцарта, про якого в Галіції говорили ще з минулого року. Звісно, дехто з присутніх гостей вже бував на прийомах у графа Віктора Баворовського, в Підкамені, і навіть мав нагоду слухати музику сина великого віденського генія, проте для більшості все ж таки ця нагода трапилася вперше.
Очікуючи, публіка, звісно, встигла й удосталь попліткувати. За кілька місяців історія про дуель учителя фехтування Адама Краєвського та дідича Ваговського обросла новими дивними подробицями. Зокрема, тепер стверджували, що це насправді Франц закохався в Анну Баворовську й домагався взаємності, пишучи для неї, окрім музичних п’єс, ще й поезію. Подекуди доволі непристойну, аж мусив утрутитись її наречений, викликавши пана Моцарта на дуель. А що австрієць був музикантом, а не стрільцем, то виклик прийняв його кумпель Краєвський, який після поєдинку мусив тікати з Підкаменя, бо тяжко поранив супротивника й боявся тепер законної кари. Анна ж, бідолашна, не витримавши того, що через неї постраждало стільки достойних молодих паничів, один з яких заледве не віддав Богові душу, подалася в монастир, де прийняла чернечий постриг.
Цим чуткам вірили не всі, дехто вважав, що Моцарт все-таки стрілявся й це він поранив Ваговського, у такий спосіб відстоявши свою честь, але втративши добру службу в Підкамені. Тепер же мусив перебратися до Лемберга, де тутешнє товариство ще матиме нагоду оцінити всі його таланти. На цих словах жінки таємничо усміхалися, а чоловіки насуплювали брови.
Без сумніву, цьому містові хотілося справжніх пристрастей і скандалів. І якщо таких не траплялося, то їх вигадували.
— Любі пані й панове! — промовила Жозефіна, коли вщухли привітальні оплески. — Нашому місту пощастило. Син великого Моцарта обрав його, щоб жити тут і писати свою музику. Зауважте, він міг лишитися у Відні, проте Лемберг виявився для нього милішим. Тож будьмо для нього достойною публікою. Нам пощастило бути близько до нього, торкнутися його таланту, отже лишається тільки оцінити його як слід...
Нова хвиля оплесків сколихнула залу, і Жозефіна з тріумфом в очах глянула на Франца. Той не міг не замилуватися нею: щоки горіли рум’янцем, груди здіймалися в палкому диханні, підборіддя гордо підняте. Раптом вона ледь помітно йому підморгнула. Мовляв: «Дивися, що буде далі».
— Мої дорогі гості, — промовила Жозефіна з якоюсь грайливою таємничістю в голосі, — музику Франца Ксавера Моцарта встиг оцінити наш чудовий скрипаль, неперевершений віртуоз Кароль Ліпінський. І за раз він зіграє його сонату!.. Точніше, зіграють вони обидвоє!
Францові перехопило подих. Так от яку несподіванку приготувала йому ця неймовірна жінка!
Ще живучи у Підкамені, він чув про львівського скрипаля, свого ровесника, який, попри молодий вік, став спочатку першою скрипкою, а згодом і головним капельмейстером львівського театру. Тепер же він його побачив.
Елегантно вдягнений, усміхнений, зі скрипкою в руках, Кароль прямував до нього. Він був невисокого зросту, середньої статури, мав приємну зовнішність: густе чорне кучеряве волосся, широке чоло, виразні очі, рівний ніс і рум’яні, мов у дітвака, щоки. Видавався дещо манірним, проте це йому пасувало.
Наблизившись до Моцарта, Ліпінський простягнув йому руку для привітання. Щойно той потиснув її, скрипаль відійшов убік і поклав скрипку собі на плече. Зрозумівши, що мусить йому акомпанувати, Франц сів за фортеп’яно.