Невисокого зросту, худорлявий з характерною поставою... Вигнуті брови, прямий ніс, подовгасте підборіддя.
— Починаємо? — почув Франц його притишений голос.
— Починаємо...
Моцарт-син раптом усміхнувся і з несподіваною впевненістю легко торкнувся клавіш.
Розділ I
Матір і сини
Відень, серпень 1809 року
Із настанням серпня літня спека почала відступати. Мешканці Відня, ті, що втекли з розпеченої столиці куди-небудь у прохолодні гірські околиці Граца чи Інсбрука, поволі поверталися до свого міста, і вулиці його знову стали галасливими та багатолюдними.
Вікно будинку на Міхаелерпляц було відчинене, і звідти долинала весела фортеп’янна мелодія. Дехто з перехожих зупинявся, щоб прислухатись, а тоді мимоволі, з насолодою заплющивши очі, починав легко поводити в повітрі рукою, виконуючи якісь капельмейстерські напіврухи.
— «Rondo Alla Turca»[3], — промовив один із таких випадкових слухачів, перш ніж його відволік аромат з сусідньої Bäckerei[4].
Цю мелодію у Відні добре знали. Зрештою, не лише у Відні...
Чоловік за фортеп’яно виконував цей твір із не меншим задоволенням, аніж слухали на вулиці. Його довгі, тонкі, майже жіночі пальці жваво бігали по клавішах, а обличчя розтяглося в широкій нерухомій усмішці. Ця усмішка не зникла навіть тоді, коли зазвучав останній акорд — і пальці його завмерли над інструментом. Здавалося, все його єство вловлює звук, що танув у просторі кімнати. Коли ця солодка мить смакування останніх крапель музики минула, збоку почулися одинокі, проте гарячі оплески. Музикант звернув до них обличчя і напівжартома вклонився, не встаючи з-за інструмента.
— Браво, браво, дорогий Карле! — захоплено вигукнув той, хто аплодував.
— Облиш, Франце, — відмахнувся музикант, обережно опускаючи кришку, — я знаю, що грав сяк-так. Однак, визнаю, не без задоволення.
— Ти грав чудово, братику! — заперечив Франц, беручи того за плечі. — Повір мені! Я вже два роки навчаю музики й добре знаю, як грають сяк-так.
— Коли так, то дякую, — він усміхнувся ще ширше, ніж тоді, коли сидів за фортеп’яно.
Брати були приблизно однакового середнього зросту. Хіба що старший Карл виглядав дещо статечнішим і міцнішим супроти молодшого на сім років Франца. Обличчя Карла було рум’яним, з вустами м’якими і виразними. Обличчя його брата було подовгастим, блідим, з тонкими, міцно стиснутими вустами.
Єдине, що беззаперечно подібне в них, — це глибокі очі, успадковані від батька — великого Моцарта.
Карл перевів погляд на великий годинник у кутку кімнати. Над циферблатом була фігурка Аполлона, античного покровителя музики. Тримаючи в руках ліру, він задумливо дивився кудись у вікно, де виднівся фасад будинку навпроти.
— Мабуть, сьогодні я вже нікого не дочекаюся, — трохи роздратовано мовив старший брат.
— У нашої матері віднедавна дуже багато клопотів, — сказав Франц, — весільних клопотів...
— Так, але ж і я задля неї приїхав з Мілана й маю не так багато часу. Зрештою, писав про свій приїзд ще два місяці тому...
— Два місяці тому не йшлося про жодне весілля, Карле, — обірвав Франц і також спохмурнів.
— Ну, гаразд,— дещо бадьорішим голосом сказав старший брат, — так чи інакше, мені вже час.
— Карле... — з благанням у голосі промовив Франц, намагаючись його затримати, щойно той рушив до виходу.
— Я ще зайду, братику, — усміхнувся він, — а втім... О п’ятій у мене ділова зустріч неподалік Карлскірхе. Може, проведеш мене туди? Тоді матимемо майже півгодини, щоб потеревенити по дорозі.
— Як добре, Карле! — зрадів Франц. — Звісно! Я не баритимуся... Зачекаєш?
— Гаразд, я буду внизу.
Молодший брат дотримав слова: не минуло й кількох хвилин, як він знову збіг сходами у вітальню. Тепер Франц був одягнений у світло-синій сюртук, а на шиї мав темну елегантну краватку. Руки юнака, в яких той тримав тростину й циліндр, були обтягнуті білими рукавичками.
Карл не зміг стримати усмішки.
— А ти, братику, чепурун, — доброзичливо сказав він.
Франц завмер на місці й густо почервонів.
— Я по-дурному виглядаю? — перепитав серйозно.
— Ні, що ти! — Карл розсміявся ще більше і, розкривши обійми, рушив до нього. — Я пишаюся тобою! За той час, доки ми не бачилися, ти став істинним паном. Мабуть, дівчата на вулиці мліють, еге ж?
— Та яке там... — Франц дістав із кишені хустинку й витер вологе чоло. — Це все матінка... Змушує мене ось так наряджатися. Мовляв, я часто буваю вдома у впливових людей, бо навчаю музиці, а отже, й виглядати треба... як слід.
— Бо в будинках впливових людей, як рибки у ставку, плавають найкращі наречені, Франце, — прицмокнувши, сказав Карл. — Зрозумій нарешті нашу любу матусю!
— О, так! Віднедавна в голові у пані Моцарт і справді лише самі весілля... — спохмурнівши, сказав молодший брат. — Гаразд, йдемо вже.
Та щойно вони рушили до виходу, як двері вітальні прочинилися — і на порозі з’явилася Констанція. Позаду неї стояла служниця, тримаючи в руках два чималі кошики. Певно, жінки щойно повернулися з крамниці або з ринку. Побачивши Карла, Констанція радісно сплеснула в долоні:
— Карле, мій любий! Ти вже тут!..
— Зір вас не підводить, дорога матусю.
— Яка ж я щаслива тебе бачити, — промовила жінка, не зауваживши його тону.
— Настільки, що навіть забули про мій приїзд? — не витримав той.
— Я? Забула? — щиро здивувалася Констанція. — Аж ніяк, я весь час пам’ятала.
— Даруйте, матінко, — усміхнувся раптом Карл, — мабуть, це я щось наплутав, бо був переконаний, що отримав ваше запрошення прийти о третій.
— О третій?.. Так, справді, — Констанція раптом зніяковіла. — А котра зараз?
— Майже пів на п’яту.
— Он як...
— Гаразд, матінко, — вже зовсім лагідно промовив Карл, — щиро прошу вас вибачити мою неґречність.
Він ступив два кроки вперед і, повільно схилившись, шанобливо поцілував їй руку. Констанція не стримала сльози.
— Стільки подій, стільки подій... — мовила вона, — ні, я в жодному разі не забула, я...
Карл підійшов ще на крок і обійняв її.
— Тепер я собі не пробачу свої дурні слова, — зі щирим болем у голосі мовив він.
В руках Констанції з’явилася шовкова хустинка, яка поспіхом пурхнула до її очей і зібрала там раптові материнські сльози.
— Залишишся на вечерю, Карле?
— Я б охоче, матінко, — відповів той, озираючись на Франца, який мовчки спостерігав за цим дійством, — але, на жаль, мушу йти. Мій любий брат, якщо ви дозволите, супроводить мене.
— Звісно, — промовила Констанція, намагаючись усміхнутися. — Франц також за тобою скучив, тож вам буде про що поговорити... Ще раз прошу мені пробачити, любий Карле. Зможеш навідати свою непутящу матір, скажімо, завтра?
— Мою найкращу і найчарівнішу у світі матір, — виправив її Карл, — з приємністю!
— Ах, ти завжди був підлабузником, мій хлопчику! — розсміялася Констанція, жартома вдаряючи його по щоці, при цьому ледве торкнувшись обличчя. — Гаразд, не буду вас затримувати. Гарної прогулянки!
У відповідь брати шанобливо їй вклонилися і попрямували до виходу.
Опинившись на вулиці, вони певний час ішли мовчки. Лише на Краммерґассе, минаючи міський парк, Франц дещо сповільнив крок, мовби для того, щоб розгледіти над спеченими кронами міських дерев купол храму святого Петра. Карл озирнувся і здивовано глянув на брата.
— Що сталося? — з подивом запитав він.
— Як гадаєш, Карле, наша матір має право так чинити? — зненацька мовив Франц, зупинившись.
— Про що ти? — спантеличено перепитав той.
Молодший брат знову перевів погляд на храм.
— Про її шлюб, — сказав він, — про її... другий шлюб.
Він важко зітхнув чи радше набрав у легені повітря й продовжив: