— Вона не мала права так чинити! — не вгавав юнак. — Констанція мала б свято берегти пам’ять про вас, як і тисячі тих, кого ви зачарували своєю музикою.
— Дурниці, — усміхнувся батько, — годі вигадати більше безумство, ніж жертвувати життям задля пам’яті мертвих. Мусите зрозуміти цю жінку, як зрозумів її я, і змиритися з її вчинками. Облиште свій надмірний юнацький ідеалізм, дорогий сину, він ще нікого не довів до добра.
Францові раптом стало легше від його слів. Так ніби батько зняв із його плечей непосильний тягар. Дозволив не перейматися плітками й перешіптуваннями, що, як здавалося молодому Моцарту, ширилися довкола їхньої сім’ї. Це полегшення юнак відчув попри те, що розум його ще не встиг погодитися з батьковими словами. Та й навряд чи погодиться. Все-таки юнацький ідеалізм межує радше з упертістю, ніж із розумом. Тому не піддається на жодні доводи чи вмовляння, а тільки дорослішає разом зі своїм власником.
Серед емоцій, породжених з’явою батька, навіть не знайшлося місця здивуванню, що цього разу великий Моцарт — це не просто тінь, яку Франц бачив час од часу й лише здогадувався, що вона належить йому, а живий образ, який промовляє до нього. Наставляє, докоряє... Здивування з’явилося тільки тоді, коли батько зник. Франц, здавалося, лише на мить відвів од нього погляд, аби ще раз глянути на його руки. Чи досі вони над клавішами? Чи досі вони над його руками? Втім, рук, які виправили його акорд, вже не було. Юнак злякано звів очі, але побачив перед собою тільки стіну кав’ярні й столик, за яким сидів кілька хвилин тому.
Та після полегшення й здивування виникло відчуття порожнечі... Здавалося, вона розрослася всередині його єства настільки, що втягнула в себе, мов ненажерлива потвора, усі інші його переживання. Молодий Моцарт тепер увесь складався з цієї порожнечі. Від усвідомлення цього, а також від розпуки й болю юнак заплакав. Чи була ще туга за батьком? Радше ні. Радше жаль від того, що тепер слід знову завдати собі на плечі весь той неспокій, яким він жив раніше: бути гідним пам’яті великого Моцарта, осуджувати матір, давати собі раду з кожним прийдешнім днем.
Він згорбився над фортеп’яно, а плечі його здригалися, коли його хтось обережно торкнувся. Це був Карл, який повернувся сюди, як і обіцяв, після своєї ділової зустрічі.
— Що сталося, Франце? — з тривогою запитав він.
Однак молодший брат не зумів відповісти.
— Ти хотів зіграти щось? — знову мовив Карл, кинувши погляд на інструмент. — Тобі зле?
Той кивнув.
— Трохи.
— Давай сядемо.
Із цими словами він легенько потягнув брата за столик з його недопитою кавою й порожнім келішком з-під смарагдової рідини.
— Ти пив щось? — здивувався Карл.
— Хотів заспокоїтися, — відповів молодший брат.
Він з тривогою роззирнувся по кав’ярні, намагаючись зрозуміти, чи багато свідків його дивної поведінки, проте, на щастя, всім іншим відвідувачам було до нього байдуже. Принаймні так здавалося. Всі були зайняті розмовами, читанням газет та грою в тарок.
— До речі, мені знову трапився той дивак, що нас переслідував сьогодні, — раптом усміхнувся Карл.
Франц здригнувся.
— Він заговорив зі мною. І я його вислухав. Нічого поганого цей чоловік не мав на думці. Іноді людей треба просто вислухати, любий братику... До того ж цей прибув з самісінької Галіції. Ти знаєш, де це?
— І що ж він хотів? — замість відповіді запитав у нього Франц.
— Передати тобі лист.
— Який лист?
— Звичайний лист, дбайливо запечатаний у конверт...
— Але від кого?
— Сам прочитай.
Карл дістав і поклав перед Францом дещо зім’яте послання.
— Бідоласі наказали передати його тобі особисто в руки, але ж він не знав, що ти тікатимеш від нього, як чорт від ладану, тому погодився, щоб я допоміг у цьому.
— «Граф Баворовський, Галіція, Підкамінь», — прочитав Франц, — Підкамінь... Дивна назва.
— Це польські території, — розтлумачив йому Карл, — звідси й такий дивний акцент у нашого посланця. Думаю, тебе туди запрошують навчати музиці.
Юнак акуратно надірвав конверт й кілька хвилин уважно читав лист.
— Так і є, — спантеличено сказав він, — але звідки цей граф дізнався про мене?
— Музичне товариство тільки видимо велике й складається з незнайомців, а насправді там всі один одного добре знають, як в старій італійській родині, — іронічно зауважив Карл. — Хтось, вочевидь, дав тобі рекомендацію. Аж так далеко, в Галіцію з Відня доходять здебільшого тільки брудні плітки. Але цього разу, бачиш, дійшло і добре слово.
— Я ніколи не виїжджав далі Угорщини, — промовив Франц, втретє перечитуючи послання, в якому, здавалося, дивом або волею незрозумілої випадковості опинилося його ім’я.
— Чудово, — усміхнувся Карл, — от і трапилась тобі можливість побачити світ — не можна ж усе життя скніти в столиці... Вони пишуть, яку винагороду тобі пропонують?
— Так, йдеться про тисячу флоринів на рік.
Його брат аж підскочив із несподіванки.
— Тисячу? — перепитав він. — Мені не почулося?
Франц ще раз пірнув поглядом у рядки листа, після чого ствердно кивнув.
«Можемо запропонувати шановному маестро скромну винагороду — тисячу флоринів. Утім, якщо така сума видасться вашій милості замалою, то обіцяємо її збільшити...», — процитував він.
— Я ніколи не був у цій Галіції, але, здається, край цей дивовижний, — сказав оторопілий Карл, — тамтешня шляхта, схоже, просто таки купається в золоті. Тобі слід негайно відповісти й починати готуватися до від’їзду.
— Але навіщо? — не зрозумів Франц.
— Як це навіщо? Зараз серпень. Якщо вирушиш за тиждень-два, залагодивши тут усі свої справи, то будеш в Галіції ще до осінніх холодів.
— Але у Відні я обіцяв уже чотирьом сім’ям, що вчитиму музиці їхніх дітей. Я не можу просто так відмовити. Та й чому я маю їхати невідомо куди?
Франц несподівано розчервонівся і відчув, як у нього почав заплітатися язик. Він скосив оком на порожній келішок, і йому запраглося ще бодай ковтка того смарагдового напою.
— Тому, що там ти зароблятимеш за місяць стільки, скільки тут за півроку. Сам знаєш, які скнари ці віденські замовники. А в Галіції матимеш винагороду, яка по-справжньому достойна сина Моцарта!
На цих словах, які Карл вимовив з особливою піднесеністю, до їхнього столу непомітно підкрався усміхнений кельнер і поглянув на гостей своїми чорними, відданими, як у пса, очима. Найбільше він зосередився поглядом на молодшому з братів, і той несміливо йому кивнув.
— Чи не бажаєте чогось, ласкавий пане? — запитав кельнер у старшого.
— Ні, — відмахнувся той, — нам вже час...
— Зачекай хвильку, — мовив Франц.
— Чому? Ти замовив щось?
— Так.
Невдовзі смарагдовий напій знову опинився перед ним, і він із приємністю випив його одним ковтком.
— Що це? — здивовано запитав Карл.
Франц стенув плечима. Цей рух виглядав дещо кумедним, так, мовби плечі погано слухалися свого господаря. Той і сам розсміявся якимось надмірно веселим, неприродним сміхом. Карл гукнув кельнера.
— Що ви подали моєму братові? — суворо запитав він.
— О, дорогий пане, це напій, який пив й сам Аллах...
— Чорти би вас узяли! — вилаявся той. — Цей молодий чоловік зроду не пив нічого міцнішого за розбавлене вино.
— О, мені прикро...
— Ходімо, Франце!
Той, все ще усміхаючись, посварив брата пальцем.
— Не лайся, Карле!.. — вимовив він. — Цьому чоловікові сьогодні вдалося мене заспокоїти. І навіть більше...
— Підводься, — не слухаючи, наказав йому старший брат і підхопив попід руки, — нам пора йти.
— ...і навіть більше, кажу тобі, — Франц спробував опиратися, проте марно. — Знаєш, я знову бачив батька.
— Помовч! — Карл потягнув його до виходу.