Вже не три дні, не три ночіБ'ється пан Трясило.Од Лимана до ТрубайлаТрупом поле крилось.Ізнемігся козаченько,Тяжко зажурився,А поганий КонецпольськийДуже звеселився.Зібрав шляхту всю докупиТа й ну частовати.Зібрав Тарас козаченьківПоради прохати.«Отамани товариші,Брати мої, діти!Дайте мені порадоньку,Що будем робити?Бенкетують вражі ляхиНаше безголов'я».«Нехай собі бенкетують,Нехай на здоров'я!Нехай, кляті, бенкетують,Поки сонце зайде,А ніч-мати дасть пораду —Козак ляха знайде».
Лягло сонце за горою,Зірки засіяли,А козаки, як та хмара,Ляхів обступали.Як став місяць серед неба,Ревнула гармата,Прокинулись ляшки-панки —Нікуди втікати!Прокинулись ляшки-панкиТа й не повставали.Зійшло сонце – ляшки-панкиПокотом лежали.
Червоною гадюкоюНесе Альта вісті,Щоб летіли круки з поляЛяшків-панків їсти.Налетіли чорні крукиВельможних будити,Зібралося козачествоБогу помолитись.Закрякали чорні круки,Виймаючи очі,Заспівали козаченькиПісню тії ночі,Тії ночі кривавої,Що славою сталаТарасові, козачеству
Ляхів що приспала.Над річкою, в чистім полі,Могила чорніє,Де кров текла козацькая,Трава зеленіє.Сидить ворон на могиліТа з голоду кряче…Згада козак Гетьманщину,Згада та й заплаче!Було колись, панували,Та більше не будем!..Тії слави козацькоїПовік не забудем!..»
Умовк кобзар, сумуючи:Щось руки не грають.Кругом хлопці та дівчатаСлізоньки втирають.Пішов кобзар по улиці —З журби як заграє!Кругом хлопці навприсядки,А він вимовляє:«Нехай буде отакечки!Сидіть, діти, у запічку,А я з журби та до шинку,А там найду свою жінку,Найду жінку, почастую,З вороженьків покепкую».
[6 листопада1838, С.-Петербург]
На вічну пам'ять Котляревському {10}
Сонце гріє, вітер вієЗ поля на долину,Над водою гне з вербоюЧервону калину,На калині одинокеГніздечко гойдає.А де ж дівся соловейко?Не питай, не знає.Згадай лихо, та й байдуже…Минулось… Пропало…Згадай добре – серце в'яне,Чому не осталось?Отож гляну та згадаю:Було, як смеркає,Защебече на калині —Ніхто не минає.Чи багатий, кого доля,Як мати дитину,Убирає, доглядає,Не мине калину.Чи сирота, що до світаВстає працювати,Опиниться, послухає,Мов батько та матиРозпитують, розмовляють,Серце б'ється, любо…І світ Божий як Великдень,І люди як люди!Чи дівчина, що милогоЩодень виглядає,В'яне, сохне сиротою,Де дітись, не знає,Піде на шлях подивитись,Поплакати в лози,Защебече соловейко —Сохнуть дрібні сльози.Послухає, усміхнеться,Піде темним гаєм…Ніби з милим розмовляла…А він, знай, співає,
Та дрібно, та рівно, як Бога благає,Поки вийде злодій на шлях погулятьЗ ножем у халяві, – піде руна{11} гаєм,Піде та замовкне – нащо щебетать?Запеклую душу злодія не спинить,Тільки стратить голос, добру не навчить.Нехай же лютує, поки сам загине,Поки безголов'я ворон прокричить.Засне долина. На калиніІ соловейко задріма.Повіє вітер по долиніПішла дібровою руна,Руна гуляє, Божа мова.Встануть сердеги працювать,Корови підуть по діброві,Дівчата вийдуть воду брать,І сонце гляне – рай, та й годі!Верба сміється, свято скрізь!Заплаче злодій, лютий злодій.Було так перш – тепер дивись: