Катерино, серце моє!Лишенько з тобою!Де ти в світі подінешсяЗ малим сиротою?Хто спитає, привітаєБез милого в світі?Батько, мати – чужі люде,Тяжко з ними жити!Вичуняла Катерина,Одсуне кватирку,Поглядає на улицю,Колише дитинку;Поглядає нема, нема…Чи то ж і не буде?Пішла б в садок поплакати,Так дивляться люде,Зайде сонце – КатеринаПо садочку ходить,На рученьках носить сина,Очиці поводить:«Отут з муштри виглядала,Отут розмовляла,А там… а там… сину, сину!»Та й не доказала.
Зеленіють по садочкуЧерешні та вишні;Як і перше виходила,Катерина вийшла.Вийшла, та вже не співає,Як перше співала,Як москаля молодогоВ вишник дожидала.Не співає чорнобрива,Кляне свою долю.А тим часом вороженькиЧинять свою волюКують речі недобрії.Що має робити?Якби милий чорнобривий,Умів би спинити…Так далеко чорнобривий,Не чує, не бачить,Як вороги сміються їй,Як Катруся плаче.Може, вбитий чорнобривийЗа тихим Дунаєм;А може, вже в МосковщиніДругую кохає!Ні, чорнявий не убитий,Він живий, здоровий…А де ж найде такі очі,Такі чорні брови?На край світа, в Московщині,По тім боці моря,Нема нігде Катерини;Та здалась на горе!..Вміла мати брови дати,Карі оченята,Та не вміла на сім світіЩастя-долі дати.А без долі біле личко —Як квітка на полі:Пече сонце, гойда вітер,Рве всякий по волі.Умивай же біле личкоДрібними сльозами,Бо вернулись москаликиІншими шляхами.
II
Сидить батько кінець стола,На руки схилився,Не дивиться на світ Божий:Тяжко зажурився.Коло його стара матиСидить на ослоні,За сльозами ледве-ледвеВимовляє доні:«Що весілля, доню моя?А де ж твоя пара?Де світилки з друженьками,Старости, бояре?В Московщині, доню моя!Іди ж їх шукати,Та не кажи добрим людям,Що є в тебе мати.Проклятий час-годинонька,Що ти народилась!Якби знала, до схід сонцяБула б утопила…Здалась тоді б ти гадині,Тепер москалеві…Доню моя, доню моя,Цвіте мій рожевий!Як ягодку як пташечку,Кохала, ростилаНа лишенько… Доню моя,Що ти наробила?…Оддячила!.. Іди ж, шукайУ Москві свекрухи.Не слухала моїх річей,То її послухай.Іди, доню, найди її,Найди, привітайся,Будь щаслива в чужих людях,До нас не вертайся!Не вертайся, дитя моє,З далекого краю…А хто ж мою головонькуБез тебе сховає?Хто заплаче надо мною,Як рідна дитина?Хто посадить на могиліЧервону калину?Хто без тебе грішну душуПоминати буде?Доню моя, доню моя,Дитя моє любе!Іди од нас…»Ледве-ледвеПоблагословила:«Бог з тобою!» – та, як мертва,На діл повалилась…Обізвався старий батько:«Чого ждеш, небого?»Заридала Катерина,Та бух йому в ноги:«Прости мені, мій батечку,Що я наробила!Прости мені, мій голубе,Мій соколе милий!»«Нехай тебе Бог прощаєТа добрії люде;Молись Богу та йди собі —Мені легше буде».
Ледве встала, поклонилась,Вийшла мовчки з хати;Осталися сиротамиСтарий батько й мати.Пішла в садок у вишневий,Богу помолилась,Взяла землі під вишнею,На хрест почепила,Промовила: «Не вернуся!В далекому краюВ чужу землю чужі людеМене заховають;А своєї ся крихоткаНадо мною ляжеТа про долю, моє горе,Чужим людям скаже…Не розказуй, голубонько!Де б не заховали,Щоб грішної на сім світіЛюде не займали.Ти не скажеш… Ось хто скаже,Що я його мати!Боже ти мій!.. Лихо моє!Де мені сховатись?Заховаюсь, дитя моє,Сама під водою,А ти гріх мій спокутуєшВ людях сиротою,Безбатченком!..»
Пішла селом,Плаче Катерина;На голові хустиночка,На руках дитина.Вийшла з села – серце мліє;Назад подивилась,Покивала головоюТа й заголосила.Як тополя, стала в поліПри битій дорозі;Як роса та до схід сонця,Покапали сльози.За сльозами за гіркимиІ світа не бачить,Тільки сина пригортає,Цілує та плаче.А воно, як янгелятко,Нічого не знає,Маленькими ручицямиПазухи шукає.Сіло сонце, з-за дібровиНебо червоніє;Утерлася, повернулась,Пішла… Тілько мріє.В селі довго говорилиДечого багато,Та не чули вже тих річейНі батько, ні мати…Отаке-то на сім світіРоблять людям люде!Того в'яжуть, того ріжуть,Той сам себе губить…А за віщо?Святий знає.Світ, бачся, широкий,Та нема де прихилитисьВ світі одиноким.Тому доля запродалаОд краю до краю,А другому оставилаТе, де заховають.Де ж ті люде, де ж ті добрі,Що серце збиралосьЗ ними жити, їх любити?Пропали, пропали!