Біга Катря боса лісом,Біга та голосить;То проклина свого Йвана,То плаче, то просить.Вибігає на возлісся;Кругом подивилась,Та в яр… біжить…Серед ставуМовчки опинилась.«Прийми, Боже, мою душуА ти – моє тіло!»Шубовсть в воду!..Попід льодомГеть загуркотіло.
Чорнобрива КатеринаНайшла, що шукала.Дунув вітер понад ставом —І сліду не стало.
То не вітер, то не буйний,Що дуба ламає,То не лихо, то не тяжке,Що мати вмирає;Не сироти малі діти,Що неньку сховали —Їм зосталась добра слава,Могила зосталась.Засміються злії людеМалій сиротині;Виллє сльози на могилу —Серденько спочине.А тому, тому на світі,Що йому зосталось,Кого батько і не бачив,Мати одцуралась?Що зосталось байстрюкові?Хто з ним заговорить?Ні родини, ні хатини;Шляхи, піски, горе…Панське личко, чорні брови…Нащо? Щоб пізнали!Змальовала, не сховала…Бодай полиняли!
V
Ішов кобзар до КиєваТа сів спочивати;Торбинками обвішанийЙого повожатий,Мале дитя, коло йогоНа сонці куняє,А тим часом старий кобзарІсуса співає{22}.Хто йде, їде – не минає:Хто бублик, хто гроші;Хто старому, а дівчатаШажок міхоноші{23}.Задивляться чорноброві —І босе і голе.«Дала, – кажуть, – бровенята,Тане дала долі!»
Іде шляхом до КиєваБерлин шестернею{24}.А в берлині господиняЗ паном і сем'єю.Опинився против старців —Курява лягає.Побіг Івась, бо з віконцяРукою махає.Дає гроші Івасеві,Дивується пані.А пан глянув… Одвернувся…Пізнав, препоганий,Пізнав тії карі очі,Чорні бровенята…Пізнав батько свого сина,Та не хоче взяти.Пита пані, як зоветься?«Івась». – «Какой милый!»Берлин рушив, а ІвасяКурява покрила…Полічили, що достали,Встали сіромахи,Помолились на схід сонця,Пішли понад шляхом.
[1838, С.-Петербург]
Тополя
По діброві вітер виє,Гуляє по полю,Край дороги гне тополюДо самого долу.Стан високий, лист широкийМарне зеленіє.Кругом поле, як те мореШироке, синіє.Чумак іде, подивитьсяТа й голову схилить,Чабан вранці з сопілкоюСяде на могилі,Подивиться серце ниє:Кругом ні билини.Одна, одна, як сиротаНа чужині, гине!
Хто ж викохав тонку, гнучкуВ степу погибати?Постривайте – все розкажу.Слухайте ж, дівчата!
Полюбила чорнобриваКозака дівчина.Полюбила – не спинила:Пішов – та й загинув…Якби знала, що покине —Було б не любила;Якби знала, що загине —Було б не пустила;Якби знала – не ходила бПізно за водою,Не стояла б до півночіЗ милим під вербою.Якби знала!..І то лихо —Попереду знати,Що нам в світі зострінеться…Не знайте, дівчата!Не питайте свою долю!..Само серце знає,Кого любить. Нехай в'яне,Поки закопають,Бо не довго, чорнобриві!Карі оченята,Біле личко червоніє —Не довго, дівчата!До полудня, та й зав'яне,Брови полиняють.Кохайтеся ж, любітеся,Як серденько знає.
Защебече соловейкоВ лузі на калині,Заспіває козаченько,Ходя по долині.Виспівує, поки вийдеЧорнобрива з хати,А він її запитає,Чи не била мати.Стануть собі, обіймуться —Співа соловейко;Послухають, розійдуться,Обоє раденькі…Ніхто того не побачить,Ніхто не спитає:«Де ти була, що робила?»Сама собі знає…Любилася, кохалася,А серденько мліло —Чуло серце недоленьку,Сказати не вміло.Не сказало – осталася,День і ніч воркує,Як голубка без голуба,А ніхто не чує…
Не щебече соловейкоВ лузі над водою,Не співає чорнобрива,Стоя під вербою,Не співає – сиротоюБілим світом нудить:Без милого батько, мати —Як чужії люди,Без милого сонце світитьЯк ворог сміється,Без милого скрізь могила…А серденько б'ється.Минув і рік, минув другий —Козака немає;Сохне вона, як квіточка;Мати не питає:«Чого в'янеш, моя доню?»Стара не спитала,За сивого, багатогоТихенько єднала.«Іди, доню, – каже мати, —Не вік дівувати!Він багатий, одинокий —Будеш панувати».«Не хочу я панувати,Не піду я, мамо!Рушниками, що придбала,Спусти мене в яму.Нехай попи заспівають,А дружки заплачуть,Легше, мамо, в труні лежать,Ніж його побачить».