Оживуть степи, озёра,І не верствовії,А вольнії, широкії,Скрізь шляхи святіїПростеляться; і не найдутьШляхів тих владики,А раби тими шляхамиБез ґвалту і крикуПозіходяться докупи,Раді та веселі.І пустиню опануютьВеселії села.
Автора цих рядків шанують в усіх куточках планети: у Буенос-Айресі (Аргентина), Мінську (Білорусь), Прудентополі (Бразилія), Римі (Італія), Мангишлаку (Казахстан), Вінніпезі (Канада), Тирасполі (Молдова), Варшаві (Польща), Москві (Російська Федерація), Вашингтоні (США), Ташкенті (Узбекистан) споруджені йому пам'ятники.
Тарас Шевченко бачив свою Україну незалежною державою в «сем'ї вольній новій» народів, вірив в утвердження животворящої правди між людьми. А для українців його «Кобзар» сам став пам'ятником Україні, що сягає духовного неба і спонукає людину поринати до нього.
Тетяна КРАЙНІКОВА
Ранній період творчості (1838–1843)
Причинна{1}
Реве та стогне Дніпр широкий,Сердитий вітер завива,Додолу верби гне високі,Горами хвилю підійма.І блідний місяць на ту поруІз хмари де-де виглядав,Неначе човен в синім моріТо виринав, то потопав.Ще треті півні не співали,Ніхто нігде не гомонів,Сичі в гаю перекликались,Та ясен раз у раз скрипів.
В таку добу під горою,Біля того гаю,Що чорніє над водою,Щось біле блукає.Може, вийшла русалонькаМатері шукати,А може, жде козаченька,Щоб залоскотати.Не русалонька блукає:То дівчина ходить,И сама не зна (бо причинна),Що такеє робить.Так ворожка поробила,Щоб менше скучала,Щоб, бач, ходя опівночі,Спала й виглядалаКозаченька молодого,Що торік покинув.Обіщався вернутися,Та, мабуть, і згинув!Не китайкою{2} покрилисьКозацькії очі,Не вимили біле личкоСлізоньки дівочі:Орел вийняв карі очіНа чужому полі,Біле тіло вовки з'їли —Така його доля.Дарма щоніч дівчинонькаЙого виглядає.Не вернеться чорнобривийТа й не привітає,Не розплете довгу косуХустку не зав'яже,Не на ліжко, в домовинуСиротою ляже!
Така її доля… О Боже мій милий!За що ж ти караєш її, молоду?За те, що так щиро вона полюбилаКозацькії очі?… Прости сироту!Кого ж їй любити? Ні батька, ні неньки,Одна, як та пташка в далекім краю.Пошли ж ти їй долю – вона молоденька,Бо люде чужії її засміють.Чи винна ж голубка, що голуба любить?Чи винен той голуб, що сокіл убив?Сумує, воркує, білим світом нудить,Літає, шукає, дума – заблудив.Щаслива голубка: високо літає,Полине до Бога милого питать.Кого ж сиротина, кого запитає,І хто їй розкаже, і хто теє знає,Де милий ночує: чи в темному гаю,Чи в бистрім Дунаю коня напова,Чи, може, з другою, другую кохає,її, чорнобриву, уже забува?Якби-то далися орлинії крила,За синім би морем милого знайшла;Живого б любила, другу б задушила,А до неживого у яму б лягла.Не так серце любить, щоб з ким поділиться,Не так воно хоче, як Бог нам дає:Воно жить не хоче, не хоче журиться.«Журись», – каже думка, жалю завдає.О Боже мій милий! така твоя воля,Таке її щастя, така її доля!
Вона все ходить, з уст ні пари.Широкий Дніпр не гомонить:Розбивши вітер чорні хмари,Ліг біля моря одпочить.А з неба місяць так і сяє;І над водою, і над гаєм,Кругом, як в усі, все мовчить.Аж гульк – з Дніпра повириналиМалії діти{3}, сміючись.«Ходімо гріться! – закричали. —Зійшло вже сонце!» (Голі скрізь;З осоки коси, бо дівчата).«Чи всі ви тута? – кличе мати. —Ходім шукати вечерять.Пограємось, погуляймоТа пісеньку заспіваймо:Ух! Ух!Солом'яний дух, дух!Мене мати породила,Нехрещену положила.Місяченьку!Наш голубоньку!Ходи до нас вечеряти:У нас козак в очереті,В очереті, в осоці,Срібний перстень на руці;Молоденький, чорнобровий;Знайшли вчора у діброві.Світи довше в чистім полі,Щоб нагулятись доволі.Поки відьми ще літають,Поки півні не співають,Посвіти нам… Он щось ходить!Он під дубом щось там робить.Ух! Ух!Солом'яний дух, дух!Мене мати породила,Нехрещену положила».Зареготались нехрещені…Гай обізвався; галас, зик.Орда мов ріже. Мов скажені,Летять до дуба… Нічичирк…Схаменулись нехрещені,Дивляться – мелькає,Щось лізе вверх по стовбуруДо самого краю.Ото ж тая дівчинонька,Що сонна блудила:О таку-то їй причинуВорожка зробила!На самий верх на гіллячціСтала… В серце коле!Подивилась на всі бокиТа й лізе додолу.Кругом дуба русалонькиМовчки дожидали;Взяли її, сердешную,Та й залоскотали.Довго, довго дивовалисьНа її уроду… Треті півні: кукуріку! —Шелеснули в воду.Защебетав жайворонок,Угору летючи;Закувала зозуленька,На дубу сидячи;Защебетав соловейко —Пішла луна гаєм;Червоніє за горою;Плугатир співає.Чорніє гай над водою,Де ляхи ходили;Засиніли понад ДніпромВисокі могили;Пішов шелест по діброві;Шепчуть густі лози.А дівчина спить під дубомПри битій дорозі.Знать, добре спить, що не чує,Як кує зозуля,Що не лічить, чи довго жить…Знать, добре заснула.