А тим часом із дібровиКозак виїзжає;Під ним коник вороненькийНасилу ступає.«Ізнемігся, товаришу!Сьогодні спочинем:Близько хата, де дівчинаВорота одчинить.А може, вже одчинила —Не мені, другому…Швидче, коню, швидче, коню,Поспішай додому!»Утомився вороненький,Іде, спотикнеться, —Коло серця козацькогоЯк гадина в'ється.«Ось і дуб той кучерявий…Вона! Боже милий!Бач, заснула, виглядавши,Моя сизокрила!»Кинув коня та до неї:«Боже ти мій, Боже!»Кличе її та цілує…Ні, вже не поможе!«За що ж вони розлучилиМене із тобою?»Зареготавсь, розігнався —Та в дуб головою!
Ідуть дівчата в поле жатиТа, знай, співають ідучи,Як провожала сина мати,Як бивсь татарин уночі.Ідуть – під дубом зелененькимКінь замордований стоїть,А біля його молоденькийКозак та дівчина лежить.Цікаві (нігде правди діти)Підкралися, щоб ізлякать;Коли подивляться, що вбитий, —З переполоху ну втікать!
Збиралися подруженьки,Слізоньки втирають;Збиралися товаришіТа ями копають;Прийшли попи з корогвами,Задзвонили дзвони.Поховали громадоюЯк слід, по закону.Насипали край дорогиДві могили в житі.Нема кому запитати,За що їх убито.Посадили над козакомЯвір та ялину,А в головах у дівчиниЧервону калину.Прилітає зозуленькаНад ними кувати;Прилітає соловейкоЩоніч щебетати;Виспівує та щебече,Поки місяць зійде,Поки тії русалонькиЗ Дніпра грітись вийдуть.
[1837, С.-Петербург]
Думка(«Тече вода в синє море…»)
Тече вода в синє море,Та не витікає,Шука козак свою долю,А долі немає.Пішов козак світ за очі;Грає синє море,Грає серце козацькеє,А думка говорить:«Куди ти йдеш, не спитавшись?На кого покинувБатька, неньку старенькую,Молоду дівчину?На чужині не ті люде —Тяжко з ними жити!Ні з ким буде поплакати,Ні поговорити».
Сидить козак на тім боці,Грає синє море.Думав, доля зустрінеться —Спіткалося горе.А журавлі летять собіДодому ключами.Плаче козак – шляхи битіЗаросли тернами.
[1838, С.-Петербург]
Думка(«Нащо мені чорні брови…»)
Нащо мені чорні брови,Нащо карі очі,Нащо літа молодії,Веселі дівочі?Літа мої молодіїМарно пропадають,Очі плачуть, чорні бровиОд вітру линяють.Серце в'яне, нудить світом,Як пташка без волі.Нащо ж мені краса моя,Коли нема долі?Тяжко мені сиротоюНа сім світі жити;Свої люде – як чужії,Ні з ким говорити;Нема кому розпитати,Чого плачуть очі;Нема кому розказати,Чого серце хоче,Чого серце, як голубка,День і ніч воркує;Ніхто його не питає,Не знає, не чує.Чужі люде не спитають —Та й нащо питати?Нехай плаче сиротина,Нехай літа тратить!Плач же, серце, плачте, очі,Поки не заснули,Голосніше, жалібніше,Щоб вітри почули,Щоб понесли буйнесенькіЗа синєє мореЧорнявому зрадливомуНалютеє горе!
[1838, С.-Петербург]
Тарасова ніч{4}
На розпутті кобзар сидитьТа на кобзі грає,Кругом хлопці та дівчата,Як мак процвітає.Грає кобзар, виспівує,Вимовля словами,Як москалі, орда, ляхиБились з козаками,Як збиралась громадонькаВ неділеньку вранці,Як ховали козаченькаВ зеленім байраці.Грає кобзар, виспівує,Аж лихо сміється…«Була колись Гетьманщина,Та вже не вернеться!..Встає хмара з-за Лиману,А другая з поля,Зажурилась Україна —Така її доля!Зажурилась, заплакала,Як мала дитина.Ніхто її не рятує…Козачество гине,Гине слава, батьківщина,Немає де дітись.Виростають нехрещеніКозацькії діти,Кохаються невінчані,Без попа ховають,Запродана жидам віра,В церкву не пускають!Як та галич поле криє,Ляхи{5}, уніяти{6}Налітають– нема комуПорадоньки дати.Обізвався Наливайко{7}Не стало кравчини!Обізвавсь козак Павлюга{8}За нею полинув!Обізвавсь Тарас ТрясилоГіркими сльозами:«Бідна моя Україно,Стоптана ляхами!Україно, Україно!Ненько моя, ненько!Як згадаю тебе, краю,Заплаче серденько…Де поділось козачество,Червоні жупани?Де поділась доля-воля?Бунчуки{9}? Гетьмани?Де поділося? Згоріло?А чи затопилоСинє море твої гори,Високі могили?…Мовчать гори, грає море,Могили сумують,А над дітьми козацькимиПоляки панують.Грай же, море, мовчіть, гори,Гуляй, буйний, полем —Плачте, діти козацькії,Така ваша доля!»Обізвавсь Тарас ТрясилоВіру рятовати,Обізвався, орел сизий,Та й дав ляхам знати!Обізвався пан Трясило:«А годі журиться!А ходім лиш, пани-брати,З поляками биться!»