Палата з височенною стелею. І в ній чи то дванадцять, чи то чотирнадцять чоловік.
Праворуч і по діагоналі від мене лежить великий окостуватий дядечко. Він зводиться дуже рідко, і лише тоді видно, який він високий та худий. Тут усі про всіх все знають. Кажуть, що він військовий і в нього тропічна дезинтерія. Не відаю, чи ми допомагали в ті роки комусь у якомусь тропічному закапелку глобуса. Найдалі від мене лежали двоє. У них, крім срачки, був ще туберкульоз. Певно, що в закритій формі. Хоча…
І ліворуч від мене найколоритніша персона – Рижиков. Круглолиций, рожевощокий брюнет із пречорними веселими, а може, і насмішкуватими очима.
Також впадав у око, у контрасті до нього, вогненно-рудий дядечко. Я його портрет потім напишу аквареллю.
Після різних аналізів, уколів, ковтання ліків і сніданку всі вилазять назовні, під сонечко. Дворик-патіо, з чотирьох боків корпуси. У центрі кілька деревин і під ними лавочки. У карти не грали, у доміно теж. Суворо заборонено. Хоча сьогодні я собі не уявляю, як можна було покарати за гру в карти. На вулицю не виженуть, карцеру немає. А якби хто втік до виписки, повернули б назад із міліцією та дебелими санітарами.
Тому дозвілля досить одноманітне – травлять усілякі історії про війну та про аварії. Але якщо прислухатись, то вони таки цікаві виходять.
Час від часу оповідачі перериваються, коли проходить молода санітарка. Виходить вона з лівого кутка цього патіо і йде по діагоналі в правий дальній кут.
Таких соковитих молодиць зараз навалом, а тоді вони вирізнялись. Цицьки, наливні, стирчать ледь не до підборіддя, округлі тугі сідниці ходуном ходять. Проте й живіт добряче вимальовувався на якомусь там місяці. А носить вона по тій діагоналі харчі для мавп. Там у правому кутку лабораторія з ними.
Над мавпами якісь досліди роблять. Може, і над нами теж, але нам про це не кажуть.
І от, попри явну вагітність цієї чи то рубенсовської, чи то майолієвської феміни, розв’язуються язики. І починається смакування її «скарбів».
Рижиков, як не дивно, менше за всіх вправляється в солоних репліках. Може, щось таке й говорив, але я не можу згадати. Він усе більше розповідав про війну. Я був наймолодший у гурті, тому питань не ставив. Не було тоді заведено виставлятися молодшим. А з його розповідей я зрозумів, що служив він у розвідроті. Оце як пригадаю, скільки цікавих людей побачив і скільки неймовірних історій почув, та повіданих просто, звичайними, буденними словами, без нашого хуторянського пафосу та романтично-солов’їного свисту, аж хочеться завити вовком, що не записав їх… Одні розповіді боявся записати, інші полінувався. Mea culpa!.. Бо на сьогодні в моїй пам’яті лишилися малесенькі клаптики з того барвистого, неймовірно яскравого килима історій. І такі нерівні, немов поїдені міллю.
Минув тиждень, як потрапив я до «Цитаделі». То попросив, щоб передали мені альбом і фарби. Альбом «держзнаківський» – із відходів. Його ціна – копійки, а якість не гірша, ніж сьогодні найкращі західні фірми випускають.
Сиджу в легкому затінку під тими хирявими деревцями. Пишу аквареллю мого прерудого сусіда.
Поруч комбатанти, після уколів, ковтання зондів і клізм, знов повертаються до свого – розповідей про війну. Рижиков розповідає про Корсунь-Шевченківський. І геть не за підручником. Оповідає, як вони опинилися в селі, де був госпіталь. І перед тим їм добряче довелось помісити глибоченну грязюку й мокрий сніг, бо страшенна відлига вмить знищила всі шляхи, перетворила поля й балки на непрохідну трясовину.
Доповзли вони до госпіталю. Сестрички наділили їм спирту. І це їх, як сказав Рижиков, добре поправило.
– Хто амуніцію й одяг приводить до порядку, хто просто на соломі скоцюрбився й задрімав у теплі. Аж раптом, як ото обложна гроза буває, з усіх боків до села почали долинати вибухи й гуркіт. Тих, хто спав чи куняв, потихеньку розтурхали. Тут прибігає один із розвідників, його чогось до однієї молодиці понесло, і тихо сповіщає тим, хто біля дверей: «Есесівці за танками з усіх боків пруть. Підйом і всім на двір! Тихо, тихо!» Ну, як про есесівців і танки хлопці почули, то вмить збадьорились і враз були на вулиці. На чотири боки послали по чоловіку – де краще вислизнути з села. Тільки з балки не було чути ні кулеметів, ні моторів. У ту «дірку» вони й вилізли. По пояс брели в багнюці й сніговій жижі, але вислизнули з пастки. І ніхто з хлопців не звалився в гарячці!.. А зараз – промочив ноги в зливу – і вже тобі і ангіна, і бронхіт!.. А тоді – жоден із хлопців і разу не чхнув!.. Наступного дня, коли вибили есесівців, розвідники повернулись у село.