Може, ніхто б і не взнав, якби якогось дня не прийшла з долини його жінка. Почала питати в людей, чи хто не бачив чоловіка в киреї з відлогою. Ніхто не озвався. Тільки одна жінка сказала, що до неї той чоловік просився. А того, що живе вона одна з дітьми, то вона боялася пустити його до хати. І направила до сусідів, бо в них є хазяїн… Тоді долинянська жінка побігла до сільради… І вже гуртом, і уполномочений з ними, пішли й упіймали їх на гарячому. Знайшли й кирею з відлогою, і торбинку від борошна. І поруч дерев’яні ночовки з рубленою печінкою та кришеною цибулею.
Чоловіка й жінку забрала міліція. І більше їх ніхто не бачив і ніхто в селі про них нічого не чув… Ну а їхні діти в селі лишились… Мені голова сільради наказав, бо я ж ісполнітєль, зібрати все й закопати на цвинтарі. Я взяв у них із хати велику хустку, згорнув туди і голову обсмалену, і печінку порубану, зав’язав у вузлик і поніс отуди на цвинтар…
Дід все розповідав спокійно, неквапно, але коли сказав: «Отуди на цвинтар…», – раптом підвівся й показав кривою рукою на далекі пагорби.
Здається, після дідової оповіді ми обоє мовчали. Але коли несли табуретки до хати, дід виголосив:
– Спасибі, що зайшов та поговорив по-людськи. А то цілий день сидиш і немає з ким і погомоніти. Бо тільки троє нас одногодків лишилось. Один геть здитинів і нічого не тямить. А другий – ще краще – став штундою і весь час під гітару руські пісні править. Господи, як то страшно, коли ні з ким побалакати про те життя, що було в молодості…
Як прийшов увечері додому й показав своїй господині малюнок, вона вигукнула:
– О! Дід Клочок. Дуже старий дід…
Коли потім я повернувся до Києва, то зробив з портрета діда Клочка (на свій сором, я так і не взнав його імені та прізвища) один пристойний офорт: «Дід мій, дударику». Не малювати ж мені його з обсмаленою людською головою в покалічених руках. Тоді б мені за такі малюнки голову відірвали!.. Ну а зараз?..
Форшмак із сельодки
Хочу розпочати цю історію якомога точніше. Але в усьому тому є для мене якщо не загадка, то питання, на які я не зможу відповісти. Не зможу дати точної відповіді. А за мамою та бабусею Мінною давно вже земля закрилася, і я не спитаю вже їх: «Де воно все сталося?» Хоча, власне, перше питання: «А це, а те, коли це сталося?» Після довгих (справді!), а часом і дурних розмірковувань можу тільки сказати, що все було пізньої осені сорок третього чи ранньої весни сорок четвертого… Сидів я на залізному ліжку в присмерковій кімнаті з низькою-низькою стелею. На ліжку сидів не тому, що хворів, а тому, що для гулянок на подвір’ї не було взуття, а в тісняві хати заважав би.
Ще до обіду прибігла мама (раніше такого ніколи-ніколи не траплялося) і сказала, щоб бабуся й дівчата все-все приготували. Бо цього разу, без сумнівів, їй передали, ну точно, точнісінько, що в госпіталі об’явились двоє ходячих, які справді, без брехні, бачили нашого «папу Грішу». І сьогодні ввечері вони до нас прийдуть у гості і все-все розкажуть… І на додаток мама розкрила старий подряпаний портфелик і витягла з нього паперовий згорток із розплилими жовтими плямами. Поклала згорток на край столу і сказала, щоб бабуся Мінна зробила «форшмак із сельодки». Та й мерщій побігла на роботу. (Якби я міг пригадати, яка в мами тоді була робота, то відповів би: «А де все це воно відбувалося?»)
Дівчата кинулися до згортка, тільки за мамою хряснули двері. Ті дівчата, які для мене були дорослими тітками, жили в тому самому будинку, що й ми, точніше – квартирували. Але завжди тиха й неспішна бабуся вихопила в них просто з рук заплямований папір і почала його розгортати, по одному жмаканому листочку відкладаючи набік. В останньому, найбруднішому, сховався справжній оселедець. Темна, сіро-синя спинка, сріблясто-сірі боки, біле черевце з вохристо-золотистими смужками присохлих плавців. Голова з лискучими перламутровими зябрами й запалими очима під рудуватою плівкою. І дух від оселедця йшов густий та сильний. І хоч я оце і бачив оселедця, і чув його пахощі вперше, мені аж закрутило в шлунку й почала напливати слина – так ураз закортіло скуштувати дивний наїдок. Та бабуся знов загорнула оселедця в масні листочки й поклала посеред столу. Що бабуся сказала дівчатам, не пам’ятаю. Тільки вони одразу вшилися з кімнати. Бабуся налила води з цебра, що стояло між дверима й плитою, у чавунний казанок. Поставила на конфорку. Запхала в плиту цурпалки. Певно, що в плиті під золою ще були жаринки, бо скоро крізь тоненькі щілини між казанком і чавунними кільцями конфорки пробилися тонюсінькі-претонюсінькі цівки блакитного диму. Та одразу ж і розвіялись. Бабуся вкинула до казанка дві великі морквини. Поки бабуся Мінна мила картоплю в різанці й закладала її в казанок та підкладала полінця до печі, у сінях раз по раз тупотіли, хряскали дверима, скрикували й хихотіли дівки.