Як забулькало й почало бризкати з-під щербатої кришки, бабуся ще раз пошаруділа кочергою в топці, обережно поставила кочергу на місце та й пішла з кімнати… Повернулась не скоро, бо й вогонь у пічці почав затухати, і вода під кришкою ледь-ледь булькотіла. Та зате вся кімната аж під низьку стелю виповнилася запахом вареної картоплі. А от чи ще й морквою пахло, не пам’ятаю. Але що були дві здоровенні морквини, пам’ятаю добре. Коли вони охололи, то пішли і на вінегрет, і на «форшмак із сельодки». Насамперед бабуся обережно поклала на стіл чавунну м’ясорубку. Схилилась до плити й заклала в топку все, що ще лишилося перед дверцятами.
Темну, просто чорну, чавунну м’ясорубку бабуся розкрутила й по частинах розклала на чисті дошки старезного столу. Чорний чотириконечний ніж, блискуче кружальце з чорними дірочками, світлий, як срібло, блискучий гвинт, криву ручку з дерев’яним засмальцьованим держаком, саму трубу з ногою для кріплення та гвинтик бантиком, яким кріпилась ручка до гвинта.
До «нашої» кімнати-кухні зазирали не тільки шебутні дівчата, а й старі хазяйки. Наче їх було три, а може, дві?
І під той гуркіт дверей, тупотіння та хихотіння бабуся Мінна взяла обсохлі, і тому тепер тьмяні, картоплини й сточеним посередині ножем із золінгенівської криці здерла тонкі сірі лушпайки. Поскладала гладенькі голі жовтуваті картоплини в глибоку глиняну миску. Руду полив’яну миску миргородської роботи з якимись білими квітками на боках. Після картоплі настала черга цибулі. Без золотавої лискучої луски одні цибулини виявилися білі, а інші – фіолетові. Сльози рясно котилися з бабусиних очей від їдкої цибулі. Бабуся, не випускаючи ножа, кулаком витерла сльози. І я боявся, мені аж у животі стискалось, щоб вона не порізала собі очі… Поки бабуся краяла на кубики картоплю, учорашні холодні буряки, моркву й цибулю, вона кілька разів просила дівчат, і зрештою ті притягли в глибокій мисці аж два солоних огірки. Здоровенні, поморщені. В одного огірка з роздертого оливково-сірого боку повилазили великі білі насінини.
А тим часом у казанку кипіла квасоля. І вже не бабуся, а хтось із дівчат підкладав цурпалки в плиту. А бабуся Мінна взялася тоді до головного. Вона приснула зі жмені водою на червону, шерехувату на дотик і дзвінку на удар цеглину та заходилась гострити й так уже заточений до краю ніж. І золінгенівська криця аж дзвеніла сріблом, ударяючись об добре випалену цеглу. Я й досі не вмію правильно чистити оселедця. Їсти його люблю, якщо смачний, а от поки його приготуєш, то перемажеш і руки, і ніж, і блюдця, що потім маєш клопіт із миттям, поки запаху позбудешся.
А от бабуся Мінна з оселедцем упоралася без особливого клопоту. Кишки загорнула в папірець, молоки – на таріль, голову й хвіст – на таріль, шкіру до кишок у папірець, туди ж і хребець. Запашну м’якоть запхала разом із різаною картоплею в жерло м’ясорубки. Крутонула кілька разів ручкою – і з дірочок у коліщаті поповзла сіра картопляно-оселедцева суміш. Ще й моркви бабуся додала. Тільки не знаю: для кольору чи для смаку? Одна зі старих хазяйок принесла довгасту тацю. Фаянсову з блакитними квіточками. На ній бабуся й виклала свій «форшмак із сельодки». Зробила таку довгасту «рибу», разів зо два довшу за справжнього оселедця й рази в три ширшу. І до цієї «риби» приклала справжню голову оселедця та його хвіст. «Для краси» ложкою повидавлювала смужки, нібито «велика луска». Ось такий собі дизайн. Тацю із «форшмаком» поставили на стіл у другій, хазяйській кімнаті. І там він стояв до самого приходу поранених бійців із госпіталю.