Мене поклали спати на тому самому ліжку, на якому я просидів цілий день. А щоб дитині не було страшно, одну стулку дверей не причинили до кінця. Бо з нашої кухні в хазяйську кімнату були двері із двох стулок. І їх досі не відчиняли. А заходили хазяйки до «нашої» кімнати через сінешні двері.
Де стояла, власне, на чому стояла гасова лампа, я не бачив. Але вона добре освітлювала тих, хто сидів за столом. А їх напхалося до столу багато-пребагато. Найкраще я бачив того білявого пораненого. Волосся в нього відросло більше, ніж у тих, хто стояв біля госпіталю та міняли шматочки мила на махорку й хліб. Госпіталь на підгірку огороджено парканом. Високим і нефарбованим. Поранені порозхитували місцями дошки й повилазили назовні. Уже холодно, а вони стоять з непокритими стриженими головами. Обличчя сіро-жовтуваті. На хворих халати злиняло-сині чи сіро-руді. В одного чи двох на головах брудні бинти. Більше забинтованих рук чи ніг. Деякі поранені, особливо бліді, просто з паперовими обличчями, сиділи навпочіпки під парканом. Певно, їм було несила стояти, навіть прихилившись до паркана.
…Той білявий гість роздивлявся фотографії, які йому показувала мама. Мама все говорила, говорила, показувала щось пальцем на фотографії. Білявий теж щось казав час від часу. Але не більше двох-трьох слів. І мама зразу по тому знову починала говорити й говорити… Другого гостя я якось не запам’ятав. Він здався мені якимось темним силуетом. Після того, як дівчата випили по кілька «стопочок» вишневої наливки, почався базар. Дівчата – а їх звідкілясь назбігалася ціла турма – усі щось торохкотіли, щебетали, намагалися співати чи то «Катюшу», чи ще щось – начебто «Сіній платочєк». А може, і ні? Завели патефон. І полилася пісня, яку я пам’ятаю довше за всі інші пісні. Крізь шерхіт та шипіння голки глибокий і проникливий жіночий голос виводив: «Вдоль по уліце мєтєліца мєтьот…» Гості вилізли з-за тісного столу, на якому лишився тільки порожній посуд, а головне – велика фаянсова таця з головою оселедця в одному кінці і хвостом у другому кінці. Зараз мені дуже важко уявити, як дівчата, розбившись на пари, танцювали під той патефонний вокал, та ще й у тій, просто тюремній, тісняві.
Поранені з госпіталю ходили між ними й не танцювали. А щось говорили дівчатам. Під тупотіння дівчачих підборів і проникливий голос співачки «Вдоль по уліце мєтєліца мєтьот…» я й заснув.
Наступного дня бабуся з самого ранку прибирала стіл і мила посуд. Уночі це робити вона не могла – гас треба було берегти, а ми вже й так напозичалися. Потім бабуся готувала обід і розносила сусідам та знайомим виделки, ложки, тарілки. Віднесла й м’ясорубку.
Прийшла з роботи мама й сказала, що мають прийти ті бійці з госпіталю та принести точну адресу того пересильного госпіталю, де лежить наш «папа Гріша». Але ані того вечора, ані наступного бійці не прийшли.
Мама розхвилювалась і бігала спитати в тієї жінки, яка їй сказала перша про цих двох і що саме вони бачили нашого «папу Грішу» в госпіталі пораненим. Та сказала, що вона теж їх більше не бачила. Мабуть, їх раптово перевели до іншого госпіталю.
Тоді мама пішла до госпіталю. Але там їй сказали, що таких узагалі ніколи не було.
Зовсім зневірена мама повернулась додому й чомусь полізла до валізи. Там хтось покопирсася і, найголовніше, зник малесенький дамський годинничок на позолоченому алюмінієвому браслеті.
У хаті запала тиша. Потім мама відкликала бабусю Мінну в куток і щось їй тихо-тихо говорила. Мабуть, не стільки, щоб я не чув, скільки, щоб хазяйки наші не почули…
Пішла мама наступного дня до міліції. А її звідтіля завернули до НКВД. Там мамі почали погрожувати тим, що мало того, що вона в окупації була, так ще й дезертирів у себе ховала! Мама виправдовувалася, що вона ж не знала, що вони дезертири. Потім енкаведист учепився в той нещасний годинничок із позолоченим браслетом. Усе допитувався, хто з німців їй того годинничка подарував?!
Ще маму кілька разів викликали «на допрос», як казала бабуся Мінна. І щоразу маму знову й знов примушували пояснювати: «А звідки той годинник? І чи цей годинник німецький?»
На превелике щастя, тих дезертирів упіймали. І, найбільше щастя, той годинничок вони ще не пропили. Мама впізнала свій годинничок. Енкаведист, який допитував маму, був дуже розлючений тим, що годинничок не німецький. І його просто довело до сказу, що на циферблаті був напис «Riga» та ще й рік 1926. Це був дарунок мамі від діда Якова.
Годинничок я добре пам’ятаю. Тільки не пам’ятаю, коли я його запам’ятав. Чи до крадіжки дезертирами, а чи, може, коли його все ж повернули мамі? І чи вона мені його показувала після того, як принесла після останніх відвідин НКВД?