На кронштейні дерев’яного мосту, за перилами, примостився рибалка. Не хлопець, а дядечко. Вудка в нього знаменита. Довжелезна. Спочатку сосновий держак метра на півтора. Потім ясенева частина метри на два. Далі береза, а насамкінець довга і пружна ліщина. Ніяких поплавців і грузил. Волосінь, на кінці – гачок, а на ньому червона ягода-мореля.
Тільки я спинився, як рибалка смикнув вудлисько трохи навкіс і просто вирвав із пінистого потоку верткого сріблястого головня, а по-місцевому – «кленя».
З цього боку перил до рибалки перехилився чоловік.
Краєм вуха чую, як перехожий говорить:
– Завтра підуть нижче запори. Риба там є.
– Коли збираються?
– Як завжди, до дев’ятої… – відказує перехожий і йде далі.
А рибалка з довжелезним вудлиськом лишається на кронштейні, мов кіт на паркані.
Коли вже переходжу міст, озираюсь і бачу, як знову з пінистих струменів рибалка висмикує ще одного головня. Краєм ока бачу, що на каменях біля скотобойні стоять хлопчаки з вудками. І тягають із плеса якихось дрібних рибок. Зі скотобойні в Стрибу стікає з різницької жижа. Ось тому тут і повно рибок-виплодків.
Якесь дивне сусідство з бойнею – міська міліція. За сірими сталевими воротами з червоними зірками на стулках.
Люди казали, що зразу по війні на подвір’я привозили з лісу побитих хлопців. А потім зганяли людей для опізнання… Ну ніхто, звичайно ж, не признав серед постріляних ні знайомих, ні родичів…
Устав я тоді ранесенько. І це мені тоді аж ніяк не муляло. Перехопив щось і побіг малювати.
Того ранку так хитренько прилаштувався просто на стежці, що вела до місточка. А над містечком нависала стара кручена верба. Знав, що з цього, лівого, берега йтимуть хлопці-рибалки саме по цій стежці на правий берег, бо отаман і більшість рибалок збираються на правому березі.
Хлопці з лівого берега йтимуть до гурту і, як завжди, запросять і мене до себе. Я вже кілька разів з ними ходив «лапати» рибу. Тобто ловити рибу голіруч у шуворах під берегом, під камінням на швидкій воді й на мілині у водяній траві.
Як ходив із ними вперше, то тільки й витяг здоровенного крапчастого пічкура з водоростів. А хлопці за ті пару годин встигли набрати риби по важенному кукану.
Але азарт від того одного пічкура розпалився. І я вже не пропускав жодного «лапання» риби. Почав приносити (ну, звичайно, не так, як місцеві хлопці), що вистачало і на обід, і на вечерю підсмажити. Та ще з картопелькою відварною та хрумкими огірочками.
Сів я за малюнок десь о сьомій. І до дев’ятої встиг викінчити і покручений дуплистий стовбур верби, і початок місточка над швидкими струменями… Минулої зими перебирав старі малюнки, то десь він і мигнув.
А тоді я поспішав з усіх сил, щоб закінчити малюнок, бо й освітлення вранці швидко змінюється. Та й рибалки ось-ось мають з’явитися.
Справді, на тому боці по крутих стежках починають спускатись люди. У долину, на дорогу, що веде до заготскоту. Якраз навпроти містка й верби, де я сидів, великий загін для худоби. Чи годують, чи напувають корів, перш ніж гнати на бойню, не знаю. Не бачив. Але, як реве худоба, завжди чув.
Правобережні рибалки всі з сакулями. Цікава така снасть – два перехрещені луки зі гнучкого дерева, міцно зв’язані на перехресті. А з трьох боків затягнуті суткою. З четвертого боку відкритий отвір. Унизу до всіх чотирьох кінців каркасу припасований капшук із сітки. Сітки рибалки несуть за спиною. І розпорки-луки з натягнутою сіткою, освітлені сонцем, надають людям вигляду крилатих мурашок, що сповзають стрімким зеленим схилом до води. По зеленому яскравому схилу від рибалок лягають довгі блакитні тіні. Аж ось чую за спиною на стежці гомін. Це наша, лівобережна, команда поспішає до містка. Озираюсь.
Першим іде височенький та чорний, як циган із кузні, Збишко. Він хлопець із трьох чи чотирьох польських родин, що не схотіли виїхати до Польщі. Збишко кличе мене до гурту. Радо приєднуюся.
Перебігаємо по хиткому місточку на правий берег. Наша команда – самі хлопці. І всі без сіток.
Наздоганяємо рибалок із сакулями. А там всякого віку люди – від двох хлопчаків-школяриків до поважних дяьдків. І жіноцтва між ними є трохи – дівчата й тітки.
Ідемо кілька кілометрів униз за течією. Ми, хто без сакуль, завершуємо ходу. Найближчий із тих, хто із сакулями, – міліціонер. Сині галіфе, рожева майка, попечені сонцем плечі. Щось гомонить сусідові, як у нього стріляли трасуючими кулями. Але він наздогнав нападника. І той виявився лемко-переселенець, який на його полі підривав молоду картоплю, бо голодував. Я так зрозумів, що той міліціонер нібито тільки забрав у лемка німецький карабін і набої з трасуючими кулями…