— Правильно! — підхопив Боб. — Ще як одірвався! Кожної перерви відривається від колективу і біжить до Дошки пошани.
“От воно! — подумав я. — Починається!” У мене аж всередині похололо. Але я твердо поклав собі будь-що тримати язик за зубами.
— І зовсім не одірвався, — не дуже впевнено промимрив я. — 3 чого видно, що я одірвався? Якщо хочете, я навіть дивитися не буду в бік Дошки пошани. Дуже потрібна вона мені!
Сашко з прикрістю сказав:
— Та не те. Ніхто не звинувачує тебе, що ти дивишся на дошку. Якби мій портрет повісили, я б теж дивився. І Юрко дивився б, і Лесик.
— А думаєш, я не дивився б? — знову втрутився Боб. — Я, може, навіть на пам’ять сфотографувався б перед Дошкою пошани!
— Погано те, — вів далі Сашко, — що ти приховуєш, як саме досяг таких успіхів. Це не по-товариськи. Не забувай, що ми змагаємося усією ланкою!
— А я нічого не приховую, — роздратовано відповів я. — Це вам ввижається, ніби я щось приховую. Просто мене ніхто ніколи не запитував про це. Хіба Боб цікавився моїм досвідом? Ні! Він лише образив мене. Я йому ще мало дав за це!
— А навіщо він сказав, що мене повісять? — незадоволено озвався Боб. — Я йому ще мало дав за це!
— Брек! — гукнув Сашко. — Ану, тихо! Я тебе питаю, Сливко, будеш ділитися життєвим досвідом чи ні?
— Буду, — нерішуче пробурмотів я. — Тільки не сьогодні, бо вже пізно. Гаразд?
— Хай так, ми не варвари, — погодився Сашко. — Тоді завтра після уроків.
Як і домовилися, наступного дня наша ланка залишилася після уроків, і я почав ділитися своїм досвідом.
Чесно кажучи, я вагався. Я відчував свою провину перед друзями. Адже я вперше у житті свідомо прийшов їм брехати. Але, коли б я розповів їм усю правду, я б став ще більшим брехуном. Тоді я порушив би своє слово тримати язик за зубами. Це була справжня безвихідь: скажеш одне — одразу пошиєшся у брехуни, скажеш інше — все одно ти брехун.
Я вже підвівся, як раптом знайшов вихід. Хлопцям цілком досить розповісти все, як воно є, тільки ні словом не згадувати про Невидимку. Вони ж не питають про нього, а розпитують, як я готую уроки. То й чому б мені не розповісти про це правдиво?
І я спокійно почав:
— Ніякої таємниці тут нема. Так може кожен. Я прокидаюся рано-вранці і роблю ранкову гімнастику. Вона зміцнює мої м’язи і набагато підвищує працездатність. У мене мати лікар, вона мені про це казала. Після сніданку бадьоро сідаю за стіл і старанно готую домашні завдання. Ну, а потім…
Я на хвильку замовк, щоб краще подумати, що казати далі.
— Що потім? — порушив напружену тишу Сашко.
— А потім я вголос розповідаю усі уроки… А тоді суворо запитую, як учитель…
— А кого ж ти запитуєш? — здивувався Юрко Бублик.
Я скоса подивився на нього. Мені дуже не сподобалося його запитання, але я мусив якось викручуватися, щоб зберегти таємницю. Ех, таки доведеться брехати!
Я відповів:
— Кого, кого! Ясно, кого. Себе запитую! Сідаю перед дзеркалом і сам себе запитую. А потім сам собі відповідаю. А коли я чую, що відповідь не дуже повна, я знову сідаю за підручник.
— Ага, — мовив Лесик. — Значить, ти сідаєш перед дзеркалом? Я б до дзеркала ніколи не додумався! От дівчата, вони можуть додуматися. Ось чому цей досвід необхідно тримати в секреті.
— Звичайно, — погодився я. — У всіх дівчат є дзеркальця. Скажи їм — вони навіть на уроках почнуть дивитися.
— А що ти далі робиш? — запитав Сашко.
— Нічого такого, — відповів я, — далі я обідаю і йду до школи.
— А в школі що ти робиш?
— А ти ніби не знаєш? — перепитав я його. Я боявся непомітно для самого себе не втримати язик за зубами. — Вчуся! Сиджу на уроках і уважно слухаю вчителів. І зовсім не лякаюся, коли мене викликають. Навпаки, навіть прагну, щоб мене якнайчастіше викликали. Бо лише так можна перевірити знання Нев… цього, ну, словом, мої знання…
Я аж упрів. Якби вчасно не схаменувся, таємниця спурхнула б з язика. Я так злякався, що вирішив, не гаючись, закінчувати.
Я сказав:
— Оце і все!
— Зачекай, — зупинив мене Сашко. — Можливо, у когось ще є запитання.
— У мене є, — підвівся Боб. — А як він відпочиває?
Я полегшено зітхнув. Про відпочинок можна теревенити без усякої підготовки. Тут тобі ніякої небезпеки.
Я сказав:
— Коли як. Іноді так, а іноді інакше. Коли граю в хокей у нашому дворі, а коли дивлюся телевізор. А потім я розповідаю, що я бачив.
Але тут знову вискочив наперед Юрко Бублик.
— А кому ж ти розповідаєш? — вигукнув цей вредний причепа. Краще б він цього вечора захворів!
— Кому, кому! — похмуро відповів я. — Ясно кому. Батькам розповідаю, ось кому! Хіба у мене немає батьків?
— А що, твої батьки не дивляться телевізор? — не вгавав Юрко.
Я сердито повернувся до Сашка.
— Чого він причепився до мене? Хай чіпляється до моїх батьків! Йому кажуть, що мій батько працює у другу зміну, а він чіпляється!
Більше мене не запитували, і я сів на місце.
— Це дуже цінний досвід, — поважно відзначив Сашко. — І водночас — просто. Бобе, ану запитай сам у себе, в якому році Колумб відкрив Америку?
Боб запитав сам у себе:
— Бобе, в якому році Колумб відкрив Америку?
Запитав він та й розгублено замовк.
— Ну? Чого ж ти мовчиш? Відповідай.
Боб підморгнув хлопцям, чекаючи на підказку, але всі мовчали й зацікавлено дивилися на нього.
Тоді Боб почав уважно вивчати поверхню парти й нарешті неохоче пояснив:
— А як я можу сам собі відповідати, коли в класі немає дзеркала?
Розділ 13
УГОДА
— Мій юний друже, — якось сказав мені Невидимка, — я помічаю, що останніми днями ти дуже чимось засмучений. Може, ти наковтався інфекційних мікробів? О! Це було б зле…
Я відповів:
— Ні, я не захворів.
Невидимці добре. Він усе помічає. Від нього нічого неможливо приховати. Ось я намагався нічим не зрадити себе і не виказати своє горе, а він таки помітив!
— Ах! — занепокоївся Невидимка. — Невже зняли наші портрети з шкільної Дошки пошани? О, яке лихо! Ах і ще раз ах!
Я заспокоїв його:
— Ні, портрети ще висять.
— Отакої! — здивовано вигукнув Невидимка. — Але тоді тобі нема чого журитися. Чому ж ти сумуєш?
Я вирішив усе чесно розповісти Невидимці, анітрохи не пом’якшуючи суворої правди. Недарма ж люди кажуть, що горе, поділене на двох, — уже півгоря. Жаль, що в мене живе тільки один Невидимка. Якби у мене жило десять Невидимок, я б і горя не мав, бо поділив би його на десятьох.
І от я поділився своїм лихом:
— Як же мені не сумувати, коли я — брехун…
— Ой! — простогнала уся кімната. — Невже ти передчасно відкрив мою таємницю? А я так покладався на твоє слово… Ой і ай-яй-яй!
“Ех, краще б я мовчав, — подумав я, — бо тепер мій друг Невидимка підозрює мене у чорній зраді”. І щоб не втратити його дружби, я негайно почав розвіювати усі підозри.
— Ну, що ви! — сказав я. — Навіть коли б мене різали на дрібні шматки, я б не відкрив таємниці.
— Що ж сталося? — запитав Невидимка.
Я відповів:
— Та нічого. Просто хлопці попросили мене розповісти, як я став відмінником.
— А ти їм що?
— А я їм набрехав, ніби, готуючи уроки, сідаю перед дзеркалом, сам себе запитую і сам собі відповідаю. Перед усією ланкою безсоромно брехав! І, головне, до того знахабнів, що навіть не червонів, а ще обурювався… Тепер мої друзі сидять перед дзеркалами і, як папуги, самі себе запитують і самі собі відповідають.
— Який жах! — співчутливо мовив Невидимка. — Але чому ж ти, мій юний друже, не попередив мене про цю несподівану небезпеку? Одна голова — добре, а дві — краще.
Я пояснив:
— А навіщо хвилювати вас? Та й небезпеки ніякої не було, бо я добре вмію тримати язик за зубами.
— А твої товариші вміють тримати язик за зубами? — раптом поцікавився Невидимка.