Очевидно, між жерцями була давня ворожнеча. Вони ладні були зчепитися, як бойові півні, але фараон поклав край їхній суперечці.
— Хай увійде Джогенра! — наказав він. — Я подивлюся на нього.
Хейнебі-Ше-Тот нечутно зник за дверима.
Великий ясновидець вирішив використати цю слушну мить, щоб схилити володаря Та-Кемту на свій бік.
— Ваш батько, о великий доме, життя, здоров’я, сило, вшанований Озірісом, що стоїть на чолі вмерлих, завжди покладався на жерців Ра, — почав він дипломатичний наступ на свого щасливішого суперника. — Він не довіряв хитрим жерцям Тота, які приховують свої таємниці навіть від своїх володарів…
У чорних очах фараона майнула блискавка, і жрець, зрозумівши, що ця тема небезпечна, покірливо змовк.
Тим часом Хейнебі-Ше-Тот повернувся, ведучи за руку статурного юнака, на стегнах якого була тільки зелена пов’язка.
Юнак упав на коліна, склав руки навхрест на грудях і, схиляючи голову, м’яко зігнувся у земному поклоні.
Грізний володар Та-Кемту пильно дивився на нього.
Обличчя в молодшого майстра Тота було приємне. Круте чоло, прямий рівний ніс під чорними стрілами брів, чітко окреслений рот і тверде підборіддя привернули б навіть вибагливий погляд. Але це було не тільки обличчя рум’яної молодості, а й дзеркало кмітливості, енергії, волі.
Нарешті фараон урочисто мовив:
— Ти підеш у країну богів…
— Слухаю і підкоряюсь, великий доме, життя, здоров’я, сило, — з пошаною відповів Джогенра.
Хейнебі-Ше-Тот нишком кинув переможний погляд на великого ясновидця. Але той з удаваною байдужістю втупився в підлогу. Він умів не тільки завдавати удари, а й спокійно приймати їх.
А фараон повільно вів далі, карбуючи кожне слово:
— Ти маєш повернутися щасливо, минувши непомітною тінню країну бедуїнів. Ти маєш повернутися щасливо, подолавши всі небезпеки. Ти маєш повернутися щасливо, віддавши мої дари сонцеподібним Синам Неба. Ти маєш повернутися щасливо, дізнавшись про таємниці їхнього житла — пареми. Ти повернешся щасливо і будуватимеш житло богів для мене.
— Слухаю і підкоряюсь…
Розділ 5
ДЖОГЕНРА ОВОЛОДІВАЄ ТАЄМНИЦЕЮ
Події на екрані біовізора знову пришвидшилися.
Джогенра долав небезпеку за небезпекою. У жорстоких сутичках з дикими племенами, у битвах з морськими розбійниками він губив хоробрих воїнів Та-Кемту і скарби фараона…
Та ось він досяг своєї мети. Серед степу височів темний трикутник пареми. Ліворуч, на далекому березі моря, палала біла заграва. Вона складалася з міріад вогнів. Здавалося, зірки впали на землю.
Але Джогенра вже знає, що на березі стоїть дивовижне місто, в якому вночі горять сліпучі холодні світильники, вдень повзають і літають залізні жуки, які ковтають Синів Неба. І везуть, куди вони захочуть, а самі боги ловлять блискавки і, якщо їм це потрібно, розмовляють один з одним на відстані.
Але хіба можна було з цього дивуватися, коли богам усі сили землі і неба підвладні?
Джогенра стояв у темряві і вдивлявся в парему. Від усіх скарбів у нього залишився один — коштовно оздоблений ніж, а від великого загону — єдиний воїн.
— Слухай мене, — сказав Джогенра воїну, — я не маю скарбів, щоб боги змилувалися наді мною. Але я маю наказ фараона, і я виконаю його. Я піду і дізнаюсь про таємниці пареми. І якщо я не повернуся, йди у Та-Кемт сам.
І, зігнувшись, стиснувши в руці ніж, молодий жрець нечутно зник у темряві.
Ось і вхід у парему, Джогенра завмер, чатуючи на небезпеку. Але цілковита тиша заспокоїла його.
Він увійшов до пареми і попід стіною обережно почав просуватися вперед. Раптом у нього за спиною почувся невиразний шерех. Джогенра напружився, стрибнув убік, готуючись захищатися від невідомого ворога.
Але, хоч ніхто і не нападав на нього, жах стиснув Джогенрі серце. Спочатку він не зрозумів, чим викликано це гостре відчуття небезпеки. Та потім збагнув, що зник отвір. Лагідні зірки вже не дивилися на нього, і земні трави вже не шепотіли йому. Джогенра зрозумів, що потрапив у пастку, і кинувся до суцільної стіни, де хвилину тому був шлях на волю. Він у відчаї вдарив стіну ножем, але тільки зламав лезо.
Та коли він замахнувся вдруге, спалахнуло яскраве світло. Він затулив очі руками. А коли звик до світла і опустив руки, побачив перед собою богів. Вони були прекрасні. В їхні мудрі очі хотілося безконечно вдивлятися, як спраглому пити джерельну воду.