НА ЗАКАРПАТТІ
ЧЕХО-МАДЯРСЬКІ ЗАЗІХАННЯ НА ЗАКАРПАТТЯ
Здається, що найбільш неправдивих інформацій, крім СССР було поширювано про Чехо-Словаччину. Неправдиві інформації проникали не лише до щоденної преси (часописів, журналів) радіо, але також і до підручників історії, енциклопедій тощо. Під час Першої світової війни д-р Т. Масарик і д-р Є. Бенеш створили т. зв. “Чехо-словацьку легенду”, яку пропаговано у світі понад 30 років.
“Чехо-словацька легенда” базувалася на наступних твердженнях, з яких ані одно не було правдиве:
1. Існування “Чехо-словацької” нації.
2. Словаки не є окремим народом, вони є лише відламом чеського народу.
3. Словацька мова є лише діялектом чеської мови.
4. Чехи і словаки все бажали собі жити разом в одній державі.
5. Д-р Т. Масарик і д-р Є. Бенеш були найбільш морально етичними мужами ХХ стoріччя.
6. Держава, яку Масарик і Бенеш заснували, була моделем демократії.
Зі засекречених фондів міністерства закордонних справ, яке було під контролею Бенеша від початку заснування ЧСР, куповано закордонних репортерів, професорів, а деколи навіть цілі газети.
З документів міністерства закордонних справ, як це подає V. L. Borin,[1] виходить як празький уряд купив контролю над віденськими часописами “Der Wiener Tag” і “Die Stunde”, а в Югославії “Politika”, Чехо-словацька амбасада в Парижі платила сталу платню професорові Fuscien Dominoto, секретареві слов'янських студій. Дня 29 грудня 1926 року генеральний консул в Сиднеї, Австралія, д-р Светак інформував своє начальство про виплачену суму грошей австралійським журналістам за те, що вони стримали публікування компромітуючих матеріялів про Масарика й Бенеша.
Дня 31 грудня 1931 року генеральний консул в Монтреалі, Канада, повідомив про виплачені гроші декільком канадським щоденникам за написання статтей, в яких вихвалювалося Чехо-Словаччину.
Крім V. L. Borin знаходимо ще інших авторів, що писали на цю тему: A. Bernauer,[2] і W. K. Turnwald.[3]
Для прикладу, наведу цитату з книжки R. W. Seton-Watson “Masaryk in England”. Він пише: “Аналізуючи морально-етичні й релігійні засади Масарика, ми стверджуємо, що моральні принципи гуманности давали йому широку базу для практичної діяльности. Лише такому мужеві, гарячому патріотові, але при тому вільному від усякого національного егоїзму, який ставить гуманізм понад партію і націю, могла новоповстала Чехо-Словацька держава довірити пост президента. Велике досягнення Масарика вимагало співпраці багатьох, але найбільше д-ра Є. Бенеша, який був міністром закордонних справ від 1918 до 1935 року, коли став президентом”.[4]
Я думаю, що після порівняння фактичної діяльности Масарика й Бенеша з цією теорією, особливо у відношенні до судетських німців, словаків і карпатських українців, ми прийдемо до дещо іншого висновку.
В 1848 році чеський історик д-р Палацький писав, що коли б Австрія не існувала “чехи мусіли б створити ії”.[5]
Ідеї, висловлені Палацьким, в тому часі були панівні серед чехів до кінця Першої світової війни. Цю ідею підтримували Т. Масарик в “Чеському питанні”, а Є. Бенеш - у своїй дисертації. Д-р К. Крамарж, пізніший прем'єр Чехо-Словаччини, в 1906 році писав: “Ніхто не може заперечити зрозумілих фактів, що наш нарід в Австрії має порівнюючи найкращі умови для розвитку своєї культури, політики й економії. Тут немає іншого виходу, позиція нашого народу в серці Европи й існуючі відносини міжнародної політики змушують нас, більше як коли-небудь, бачити найкращу гарантію нашого майбутнього в існуванні сильної Австрії”.[6]
Чехи мали в той час самоуправу в Чехії, Моравії і Силезії. Крім того, вони грали активну ролю в Австрійській імперії. З 23-ох відсотків населення всієї Австрії, чехи мали в 1910 році 21 членів у віденському парляменті, 25 відсотків учителів, 19 відсотків старшин в австрійській армії (з того 64 генерали), 20 відсотків публічних урядовців в австрійському уряді.
Як вислід змагання Масарика й Бенеша за кордоном створено “Чехо-Словацький Національний Комітет” в Парижі, до якого від словаків входив Милан Р. Штефаник. Коли Австрія розпалася в жовтні 1918 року, проголошено Чехо-Словацьку Республіку.
З кого складалась Чехо-Словацька Республіка? 6,5 мільйонів чехів, 3,3 мільйона судетських німців, 2,5 мільйона словаків, 0,8 мільйона мадярів, 0,5 мільйона карпатських українців. Як виходить, чехів було в Чехо-Словаччині менше як 50 відсотків. Це було приблизно так, як у старій Австрії, тільки у зменшеній мірі.
Масарик і Бенеш скористали з права на самовизначення поневолених народів згідно з проголошеними 14 пунктами президента Америки В. Вільсона, однак вони не допустили до того, щоб 3,3 мільйона судетських німців покористувалися цим правом. Коли 4 березня 1919 року судетські німці демонстрували за признання їм права на самовизначення, чеське військо напало на неозброєних демонстрантів, вбивши 54-ох, а 107 поранили.[7]
Австрійська делегація на Мирову Конференцію приготовила довгий меморіял з мапами, доказуючи своє легальне право на судетські землі. Як тільки делегація дійшла до Сен Жермену, вона опинилася зразу за кільчастими дротами без права комунікації зі світом.
Коли, однак, в кінці травня 1919 року австрійська делегація з'явилася на Мировій Конференції, справа кордонів поміж Чехо-Словаччиною і Австрією була вже вирішена. Чеська делегація на Мировій конференції під проводом Є. Бенеша втішалася великою популярністю і довір'ям. Використовуючи це, Бенешеві не було трудно пофальшувати кількість німців у Чехо-Словаччині, зменшуючи їх число на цілий мільйон.
Масарик переконав словаків в Америці злучитися разом з чехами в одній державі. Дня 30 травня 1918 року він підписав із “Словацькою лігою” в Америці т. зв. Піттсбурзький договір, який забезпечував словакам право рівности з чехами, з окремим словацьким сеймом, власною адміністрацією, судами та словацьку мову по урядах і школах. Масарик запевнив президента Вилсона, що відносини поміж чехами і словаками є найкращі.
Дня 30 жовтня 1918 року Словацька Національна Рада зійшлася до Турчанського св. Мартина й видала деклярацію злуки з чехами в одну державу на правах рівности й самоуправи, як це предложено в Піттсбурзькому договорі.
Та словацько-чеські відносини скоро погіршилися в наслідок того, що 4 травня 1919 року помилково зістрілено біля Братислави літак, в якому був Милан Р. Штефаник, науковець і член “Чехо-Словацької Національної Ради”. Багато словаків не вірило в те, що літак зістрілено через “випадок”.
Далі справа між чехами і словаками погіршилася ще тим, що Празький уряд проголосив 14 квітня 1919 року, що Словаччина була прилучена до Чехо-Словаччини в наслідок окупації її чеським військом.
Монсінійор Андрій Глинка, що боровся перед розвалом Австро-Угорської монархії проти мадяризації словаків, розпочав боротьбу проти нового чеського імперіялізму. Приїхавши у вересні 1919 року до Парижу, він предложив Мировій Конференції словацький протест. Щоб не допустити до змін Мирового договору, в справі Чехо-Словаччини, Бенеш переконав французьку поліцію, що А. Глинка “Габсбурзький агент”. Глинка просидів 6 місяців у тюрмі на Моравії. Делегатів Мирової Конференції Бенеш запевнив, що Чехо-Словаччина буде побудована на взірець Швайцарії.
Чеські відносини зі словаками з дня на день погіршувались. Коли в ново вибраному парляменті словацькі посли домагалися переведення в життя Піттсбурзького договору, празький уряд відповів словацьким послам, що той договір є неконституційний, бо був підписаний американськими словаками, які не є громадянами Чехо-Словацької республіки. Пізніше Масарик додав, що Піттсбурзький договір не можна брати серйозно, бо він підписав його тільки для того, щоб заспокоїти невелику групу словацьких екстремістів, які мріяли про Бог-зна які права для словаків.[8]
1
[1] V. L. Borin: “The Seсret Fund оf Benes' Inteligence Service”, Pravda, London, June 1956.
2
[2] A. Bernauer: “Prague Bought Europian Public Opinion”, Sudetendeutsche Zeitung, Muenchen, January 17, 1953.
7
[7] H. Raschhofer: “Tschechoslowakische Denkschriften fur die Friedenskonferenz 1919/20”, Berlin 1938, раgе 235.