5. Всенародний Конгрес вітає мадярське народне правительство, яке, стоячи на демократичних основах, признало право самовизначення народів і не вживало ніяких насильств проти організування руського народу в Угорщині й проти висловлення його правдивої волі.
6. Всенародний Конгрес висловлює подяку всім державам Антанти і їх союзникам за те, що вони боронили демократичний дух і вибороли пригнобленим народам свободу, та просить, щоб вони помогли здійснити постанову Всенародного Конгресу.
7. Всенародний Конгрес вибирає для ведення справ угроруського народу Центральну Народну Раду і надає їй повновласть заступати Угорських Русинів усе і всюди, де цього буде потрібно, перед усіми народами і зробити все, що кожночасно буде потрібно в інтересі угро-руського народу.
Головою Центральної Ради Угорської України вибрано д-ра Михайла Бращайка, членами: д-ра Юлія Бращайка, Івана Волощука, Євгена Пузу, Василя Йосипчука, Івана Келемена, Івана Джумурата, Дмитра Симулика, Василя Біро. Рада мала повновласть кооптувати дальших членів”.
В тому часі в Мадярщині прийшли до влади комуністи. Заохочені Антантою чехи займають західню частину Закарпаття. Дня 8 травня 1919 року відбулися в Ужгороді збори на постанови яких чехи покликаються, як на акт остаточної злуки Закарпаття з Чехо-Словаччиною. На цих зборах виступав д-р Юлій Бращайко від Руської (Української) Центральної Народної Ради, який погодився, щоб територія Мадярщини, заселена русинами-українцями, була прнлучена до Чехо-Словаччини, поки на міжнародньому форумі не буде остаточно вирішена судьба України”.[25]
В цих зборах брали участь люди з Ужгородської “Ради Угро-Руського Народа” і згадані вже вище пряшівські представники - Бескид зі своїми москвофілами. Законних делегатів Хустської Ради, правдивого репрезентанта східнього Закарпаття, не було. На зборах було, проте, багато чехів, словаків і галицьких москвофілів. Збори проголосили себе представником всіх трьох “Рад” і проголосили злуку з Чехо-Словаччиною.
З усього виходить ясно й недвозначно, що українське Закарпаття ніколи не думало про злуку з Чехо-Словаччиною, що аж в часі чеської окупації під терором і натиском чеської влади опортуністична частина інтелігенції (переважно москвофіли), зі страху перед комунізмом, вирішила на власну руку піти на злуку з Чехо-Словаччиною. Протокол з 8 травня 1919 року не є висловом згоди на злуку з Чехо-Словаччиною всіх трьох закарпатських “Рад”, цей протокол є одним із тих фальсифікатів і документів забріханости, яких повно в архівах тих років, коли то під плащиком демократії і справедливости приховані вовчі апетити ковтати одну здобич за другою.
Наведу ще декілька прикладів тієї нещирости і нечесности, яку виказали чехи в той вирішальний час у справі Закарпаття. Д-р Гр. Жаткович[26] (у своєму експозе) пише, що він висказав д-рові Бенешові невдоволення у справі кордонів Закарпаття, на що Бенеш відповів: “Що Мирова конференція переорієнтувалася з огляду на свої власні причини. Границі Підкарпатської Руси хоче зробити якнайменші. Мирова конференція задумує установити словацько-руську границю по ріку Уж”. Жаткович пише, що він енергійно запротестував, але Бенеш зараз відповів, що він певний, що словаки не погодяться на це. В дальшій дискусії дійшло до обопільної згоди, що найкращим способом і виходом із ситуації буде просити, щоб конференція встановила лише тимчасові кордони, і щоб вирішення цієї справи конференція залишила мирному взаємному порозумінню поміж ЧСР і Підкарпатською Руссю. “А на мій запит” - закінчує Жаткович, - “які гарантії маю, що Мирова конференція прийме це порозуміння” - він сказав: “Обіцяю вам, що Мирова конференщя зробить так, як ми порозумілися, а коли б ні, то я обіцяю вам, що не підпишу мирового договору”. Що з тієї обіцянки вийшло, всі ми добре знаємо.
Договір у справі Закарпаття міститься в параграфах 10-13 договору в Сен Жермені, який чехо-словацька влада оформила в “генеральному статуті для організації Підкарпатської Руси”. Тут читаємо:[27]
“1. Чехо-Словаччина зобов'язується встановити Руську територію на південь від Карпат у границях, опреділених славними союзними і заприязненими державами, як автономну одиницю в Чехо-Словацькій державі, і наділити її найширшою самоуправою, що годиться з єдністю Чехо-Словацької держави.
2. Країна русинів на південь від Карпат буде мати окремий сойм. Цей сойм буде виконувати владу у всіх мовних, шкільних, релігіиних питаннях, в самоуправі місцевої адміністрації, як також в інших питаннях, які призначать йому закони ЧСР.
Губернатор країни, якого іменує президент ЧСР, буде відповідальннй перед руським соймом.
3. ЧСР зобов'язується, що урядовці в Країні русинів будуть вибирані, так далеко, наскільки це лише можливо з поміж мешканців цієї території.
4. ЧСР гарантує Країні русинів відповідну репрезентацію в парляменті ЧСР, до якого вона вишле послів, вибраних по думці конституції ЧСР. Але ці посли не будуть мати права голосувати в чеському парляменті в таких законодатних питаннях, які належать до руського сойму”.
Далі статут визначає кордони Закарпаття: “Тому, що частина руського народу творить на підставі рішення Мирової конференції на словацькій території меншину, чехо-словацький уряд доручив представникам обох народів, щоб погодилися на евентуальне приділення згаданої території до автономної руської території”.[28]
Так виглядали загарантовані міжнародним договором і потверджені Прагою правні основи автономії Закарпаття. Та чехи мали з самого початку свою думку про цю автономію.
Зразу ж після окупації Закарпаття чехи виробили собі методу політики, якою керувалися до 1938 року. Це метода роз'єднування закарпатських українців на групи, щоб одною частиною групи контролювати другу. Присланий на Закарпаття чеський адміністратор Брейха покликав на Закарпаття денікінських офіцерів та всяких інших людей з московської еміграції, які вже від самого початку почали свою розкладницьку роботу серед українського поселення Закарпаття.
Закарпаття виставлено на розбивацькі зазіхання Праги, що своєю безсоромністю досягли нечуваних розмірів. Населення опинилося у великій нужді, чехи на Закарпатті були провідною верствою, а українці вважалися нацією-погноєм, з яким не треба рахуватися.
В 1920 році небагато бракувало, щоб Закарпаття змінило свого окупанта з чехів на мадярів, очевидно, без тієї думки, щоб хтось запитав закарпатських українців, чи вони бажають собі цього. Тогочасну ситуацію варто ширше змалювати, бо вона криє в собі багато повчаючих моментів.[29]
На початку 1920 року Польща приготовлялася до остаточної розправи з Москвою. Антанта хотіла допомогти Польщі й шукала шляхів як би це зробити. Виринула думка, щоб полякам допомогли мадяри. За цю поміч Франція пообіцяла Мадярщині повернення частини території, окупованої чехами (Закарпаття). Стотисячна мадярська армія, яка щойно зліквідувала в себе комуністичне повстання під проводом Бели Куна, готова була маршурувати на поміч Польщі.
Поляки відступили перед большевиками і благали помочі від Мадярщини. Мадярські сили сконцентрувалися вже потайки на закарпатських кордонах, але Прага заявила, що мадярської армії не пропустить. Мадярщина плянувала заатакувати чехів і відібрати силою Закарпаття.
У справу вмішалася Англія, яка після війни, де тільки могла, перешкоджала великому ростові французьких впливів. Лондон “порадив” Будапештові не брати до відома французьких плянів. Ллойд Джордж заявив мадярам, що і так найдовше до одного року мадярський мировий договір буде зревідований. У міжчасі Польщу врятували східньоукраїнські частини, які звільнили її від большевицької окупації.
Тут варто зауважити, що політична дипломатія, вишколена на “засадах” Макіявеллі не почувала жодних морально-етичних обмежень. Вона готова була торгувати всім, щоб задовольнити свої власні амбіції.
Тому до того часу, поки існує ця “практика” в полагоджуванні міжнародних відносин, ніхто не може бути певним, що дана ситуація залишиться ще надовго, і кожної хвилини, як той грім з ясного неба, може створитися неочікувано “міжнародна комплікація”, що може спричинитися до - бути, чи не бути.