Молодий поліцейський пригальмував лише тоді, коли Мок вже пробіг через невеличку площу з пам’ятником Діані й опинився на перехресті Рюнейхер Вег і Швойтчер Шоссе. Він хотів якомога швидше втекти звідси, треба було брати екіпаж. Їх тут було багато, але, на жаль, усі вони були зайняті. Парадокс полягав у тому, що їх орендували зовсім з іншою метою, ніж зазвичай. У них стояли люди, які вважали їх зручним майданчиком, з якого можна було бачити проїжджаючу імператорську пару. Жодні, навіть старі, дрожки не можна було дістати інакше, як за великі грощі, люди товпилися в кабінках і на сидіннях, витягаючи шиї до Звежинецького мосту.
Раптом Мок побачив один екіпаж, в якому нікого не було. Він стояв прямо біля мосту, поруч із будівлею дозорного пункту з червоної цегли. Мок швидко побіг туди і вскочив всередину до того, як кучер відреагував. А потім почув тваринний рев люті й відчув нестерпний біль у лівій гомілці. Він вискочив з будки з іншого боку і якусь мить не міг зрозуміти, що насправді сталося. Поліцейський відчув теплу кров на гомілці. У кабіні сидів великий вовкодав, опираючись потужними лапами на валізу. Він грізно гарчав на Мока й оголив величезні зуби, залиті зараз його кров’ю. Нагадування промайнуло в голові офіцера – швидко, як блискавка.
– Берт! – лагідно сказав він тварині. – Добрий пес, пильнуй!
Собака відгукнувся на своє ім'я, заворушив вухами й на мить перестав гарчати.
– Господи, що таке? – кричав кучер, притискаючи до грудей кухоль пива. – Скільки мені вас чекати? Це ще належить... — Він подивився на Мока й розгублено махнув вільною рукою. – А то ж не пан. – Він зітхнув і повернувся на підборах.
– Стій, поліція! – крикнув Мок, витягуючи зірку. – До мене негайно!
Кучер зняв капелюха й підійшов до Мока. В його очах спалахнуло занепокоєння.
– Чий це пес?! – вигукнув Мок.
– Та, одного такого. – Кучер поставив кухоль на козли. – Клієнта.
– Де той клієнт?
– Він пішов за якоюсь власною справою і залишив собаку тут стерегти одну валізу, бо другу взяв із собою. Ніби боявся, що я у нього його вкраду, у кульгавого. А я чесний, як кришталь, пане офіцер.
– Кульгавий, кажете. Побільше про нього!
– Невисокий, лисий, з пузом, одягнений як робітник. Жовтий комбінезон, такий, з написом.
– Який напис? Може, "Служба прибирання Зали Сторіччя"?
- О, так! – Кучер знову сьорбнув пива. – Щось там про Залу Сторіччя було.
Опис ідеально підходив до майстра і охоронника Ульріха Гейне, власника вівчарки, яку звуть Берт і яка чудово дресирована. Вона вміє стежити за речами господаря. Була лише одна заминка. Гейне, астматик, задихнувся на очах у Мока та братів Матисків кілька тижнів тому на пасовищі біля річки Одри.
Раптом у голові Мока промайнула друга блискавка. Він миттю зрозумів план Вихладіла.
– Стій, Мок, і не рухайся. – З протилежного боку кабіни наближався Отто Краєвський зі зведеним маузером. – Всі люди Мюльгауза… Ми маємо наказ доставити вас зі зброєю до фон Оппена. Тобі потрібно туди залізти, бо щось не так із Бегемотом на тій гілочці.
Мок підняв руки вгору й почав повільно відступати до будки.
– Слухай, Отто, – повільно сказав він. – Я туди повернуся, але не на дах! Я просто піду в одну кімнату і витягну звідти бомбу! І тільки тоді виконаю накази старого!
– Не рухайся, інакше я тебе застрелю! – вигукнув Краєвський. – Кожен із нас має наказ вивести тебе з грошима на дах! І я зроблю це!
Мок знав, що його колега досить дурний і принциповий, щоб виконати свою погрозу. Він озирнувся. Тепер у нього була нагода, яка випала раз у житті. Він почав повільно відступати.
Краєвський не міг обігнути екіпаж, тому що це дало б Моку час втекти.
Він поставив ногу на підніжку.
Мок саме цього і хотів.
Вовкодав Берт розцінив вторгнення Краєвського як порушення власної території і з гарчанням накинувся на поліцейського. Той вистрілив у повітря і впав під ударом тварини. Мок кинувся бігти до Зали Сторіччя.
– Хто тут поліцейський? – Кучер збентежено почухав голову і рушив на допомогу Краєвському, який качався з вовкодавом під кабіною.
Бреслау
Вівторок, 20 травня 1913 року,