Чоловіки сиділи частково в напівтемряві, частково в світлі невеликих ламп, у яких — як і раніше — повільно рухалися клуби сигаретного диму.
– Дванадцяте жовтня тисяча дев’ятсот сорок восьмого року, – продиктував він у диктофон, привітавшись із усіма рукостисканням. – Збори групи "Голем". Цілком таємно. Присутні…
Протоколіст перебив його:
– Я вже це записав.
– Добре, Джиммі. – Хілленкеттер почухав бороду, і на його пальці блиснув перстень з печаткою Військово-морської академії. – Вибачте, що я тільки зараз викликаю вас на зустріч, але нам довелося дотримуватися великої обережності щодо Зали Сторіччя. Коротко й конкретно треба було з’ясувати, хто взагалі застеріг Сталіна від участі у Всесвітньому конгресі інтелігенції у Вроцлаві. Треба було знайти крота.
Присутні стримано перезирнулись і злегка скривились. Якби хтось спостерігав за ними збоку і не знав, з ким має справу, у нього могло б скластися враження, що повітря в кімнаті хтось зіпсував, і всі підозріло дивляться на інших, щоб знайти винуватця. Ось що відбувається щоразу, коли з’являється слово "кріт", — подумав Хілленкеттер. – Так буває завжди, коли тінь підозри падає на групу найбільш довірених осіб.
– Це був не ти, Джеррі, – посміхнувся шеф. – Ти теж, Білл. Не попереджав Сталіна і Ебергард. Ніхто з нас, навіть рекордсмен Джиммі, який у мене особисто викликав би найбільшу підозру.
Він розреготався, і всі приєдналися до нього, крім Мока, який досі не міг звикнути до американських жартів при кожній нагоді.
– Це був хтось зовсім інший, але до речі. Пам’ятаєте наш висновок після розповіді Ебергарда? Нагадай нам, Білл!
– Так, містер адмірал, – чоловік на ім’я Білл подивився на свої записи. – Ми повинні були подбати про вентиляційні отвори біля Імператорської зали. Наші обов’язки полягали в тому, щоб полегшити доступ до них, щоб піротехніку не довелося ходити по даху, щоб там сховатися. Треба було підготувати для нього у вентиляційній шахті невелику поличку, де він пробуде два, може, три дні. Ми знайшли надзвичайно маленького піротехніка і навчили його. Наші чудові таблетки Nuzzy вбивали б його апетит, бичачий віскі забезпечував би його вітамінами, а таблетки Reunion утилізували б його сечу, яку б піротехнік потім пив. У потрібний момент він отримав би повідомлення, а потім вийшов зі своєї схованки й кинув бомбу у світлове вікно в Імператорській залі. У травні все було готове. І потім…
– Потім, – адмірал запалив, – я без пояснення причин скасував всю акцію. І через півроку я зібрав тут усіх зацікавлених, щоб представити вам цю справу. Це було дуже просто. Нашу полицю, схованку піротехніка, знайшли. Радянська влада підняла тривогу, і операція "Голем" була скасована. І одразу постало неминуче запитання: хто повідомив про неї нашим ворогам?
Присутні з розумінням кивнули. Кожен з них чудово знав, що в такій ситуації немає місця для сентиментів і кожен, хто бере участь в операції "Голем", повинен бути під мікроскопом, щоб знайти джерело витоку.
– Наша людина в Залі Сторіччя абсолютно впевнена, що схованку виявили не випадково, – продовжив Гілленкоттер. – Одного разу до Імператорського залу прийшло з десяток польських вояків під командою невідомого майора, який розмовляв ламаною польською з сильним російським акцентом. Ці солдати енергійно почали шукати схованки. Стіни розбивали, розривали, але великої шкоди не завдали. Схованку піротехніка знайшли швидко, бо точно знали, де шукати. Ми перевірили, хто цей майор. Його звуть Іван Калюкін і він офіцер СМЕРШу, тобто контррозвідки.
Клерк не знав, як це записати, тож Мок допоміг йому, прочитавши по літерах.
– Ми отримали звістку з Москви, – сказав через деякий час адмірал, чекаючи, поки полковник сяде, – що Сталін, дізнавшись про акцію "Голем", вирішив не їхати до Вроцлава на з’їзд. Ми не знаємо точних причин такого рішення, але ми знаємо, що він прийняв його одразу після виявлення схованки піротехніка. Тому він боявся. Усім очевидно, особливо гарвардським психологам, які вивчають психологічний профіль Сталіна, що сатрап не хоче, щоб хтось вважав це рішення боягузтвом. Тож він шукав зручного й достовірного виправдання своєї відсутності на з’їзді. Виправдання мало б відповідати двом умовам. Ніхто, хто це чує, не може сумніватися в мужності Сталіна, і це мало б бути переконливим і для нас, і для комуністів.
Хілленкеттер мовчки обійшов стіл. Він набрався сил продовжити історію.
– А тепер дещо, здавалося б, інше. – Він злісно посміхнувся. – В Оксфорді є дипломатичний історик Алан Тейлор. Сорокадворічний, заклятий атеїст і пацифіст, з комуністичної сім'ї, надто поспішно, як скоро виявиться, вважався корисним ідіотом Сталіна. Наші англійські колеги з МІ-6 давно були націлені на нього, особливо тому, що серед його друзів були численні емігранти з сучасних комуністичних країн, у тому числі президент Чехословаччини у вигнанні Едвард Бенеш. Професор Тейлор був запрошений на конгрес у Залі Сторіччя. Співробітники МІ-6 дізналися, що він сильно розчарував надії організаторів і підготував промову з критикою гнітючої комуністичної системи, особливо – обмеження свободи слова в Польщі та Росії. Про його бунтарський звіт комуністи знали з самого початку. Звідки? Докладніше про це за мить. Тому йому погрожували відкликати запрошення, якщо він критикуватиме Сталіна. Він довго вагався, але врешті не змінив жодної крапки у своїй промові й пішов. І росіяни, і поляки його пустили, дозволили прочитати лекцію, навіть передали по радіо, ніби нічого не було. Чому вони так були такими поблажливими?