Він озирнувся на своїх трохи збентежених колег.
– Бо так хотів Сталін. Він дуже боявся нападу, і йому потрібен був зручний привід для його відсутності. У червні 1948 року, за два місяці до з'їзду, французький комуністичний журнал "L'Humanité" опублікував інтерв'ю з Климентом Павлюком, одним із секретарів заступника голови Ради Міністрів Радянського Союзу Андрія Андрєєва. Там Павлюк зазначив, що товариш Сталін не погоджується з багатьма тезами сучасних лівих англійських істориків, але публічно полемізувати з ними не має наміру. Цього витоку в пресі було достатньо. Організатори з'їзду розуміли: Сталін не любить Тейлора, але він люб'язно допускає появу англійського комуніста. Ми зрозуміли це так: Сталін не хоче затикати рота Тейлору, а з іншого боку, він не хоче, щоб його звинувачували в боягузтві. Все стало ясно. Це інтерв'ю в "L'Humanité" було замаскованою прес-конференцією Сталіна. Лише одне залишалося незрозумілим: що спонукало Тейлора поїхати до Вроцлава й доставити свій документ у незмінному вигляді?
Хілленкеттер сів і важко зітхнув.
– Я неправильно поставив запитання. Не що, а хто. Англійці знайшли відповідь. Не міняти нічого у своєму звіті й одночасно поїхати до Вроцлава його переконала особа з його близького оточення, назвемо її поки що Змієм. Вона народилася у Вроцлаві і жила там час від часу до 1933 року. Відтоді й до сьогодні Змій перебуває в Оксфорді. Важливо, що вона брав участь у драматичних подіях, які представив нам Ебергард. Вона також добре знає Залу Сторіччя і, можливо, саме вона вказала на тайник службам Сталіна. Вона також прекрасно знає, що в 1913 році імператор вагався чи їхати до Бреслау через п'єсу Гауптмана. Тому вона усвідомлює, що відмова від участі у святкуванні під приводом незгоди з якимось політичним чи літературним змістом — дуже зручний привід. Але це було саме те виправдання, яке шукав дядечко Джо.
– Хто цей Змій і звідки він так багато знає про моє місто?! – вигукнув Мок.
– Змія – це жінка. – Хілленкеттер кинув на Мока свинцевий погляд. – І тебе вона дуже добре знає…
ВІД АВТОРА
В написанні цієї книги неоціненну допомогу мені надав Анджей Баворовський, президент Зали Сторіччя. Завдяки його доброті я міг працювати в умовах мрії — у монументальній будівлі, яка є "героєм" цього роману. Даніель Черек, керівник технічного відділу Centennial Hall, поділився зі мною своїми глибокими технічними знаннями про цю будівлю. Єжи Ілкош, директор Вроцлавського музею архітектури, надав мені численні та інформативні відомості з історії архітектури, особливо про історію досягнень Макса Берга та Ганса Польцига, цінні архівні матеріали надав Марек Бурак, директор Музей Вроцлавського університету науки і техніки. Тадеуш Цегельський, видатний історик з Варшавського університету, з властивою йому ретельністю, детально дослідив масонську символіку.
Люб'язно надали мені консультації:
– у галузі психології – Даріуш Долінський з Вроцлавського відділення Університету соціальних і гуманітарних наук,
– у галузі судової медицини – Єжи Кавецький з Медичного університету Вроцлава та Павел Лешнєвський з Поліцейської Школи в Пілі,
– у галузі загальної медицини – Роберт Кравчик,
– у галузі військової історії – Адам Шубельський.
⃝⃝⃝
Мачей Лампарський, Павел Янчарський і Пшемислав Скочек дали мені чудові літературні ідеї. Велику прихильність також до мене виявили Малгожата Осєвала і Павел Ромашкан також виявили до мене велику доброту.
Усім згаданим вище людям я дякую від щирого серця.
У цьому романі я дозволив собі зробити такі анахронізми та переінакшення: