Мок різко підвівся. Його обличчя залило червоною хвилею. На його лобі виступили густі краплі поту. Він несвідомо скрипнув зубами. М’язи його рук були настільки напружені, що він відчув біль у руках і зап’ястях. Слідом за ним встали інші. Їхній начальник завмер, побачивши своїх людей, готових стати проти нього.
- Спробуй тільки хоч щось зробити з нею, товстун, — прошепотів Мок. - Просто спробуй.
Вихладіл довго дивився на них. Він переводив погляд з обличчя на обличчя. Нарешті він опустив руку з кастетом і сів. Дора, вивільнившись з його рук, швидко покинула їхній стіл. Губи Бегемота здригнулися й несподівано розтяглися в привітній щирій посмішці. Тепер він виглядав абсолютно тверезим.
– Багато хто до вас працював у моєму відділі, – рішуче сказав він, – вони ставилися до продажних жінок як до тварин. А вони ж не суки, у них є своя гідність і своя історія. У мене вперше є люди, які бачать цю гідність.
В очах поліцейських блиснула недовіра.
– Це був іспит? — запитав Мок. — Ви намагалися нас спровокувати, асесоре?
– Це не сучки чи кішки, які підставляють себе за гроші , – кивнув Вихладіл. – Усі мої підлеглі вперше бачать у них людей. Так, Мок, це було випробування. Той, хто байдуже б дивився, як я б'ю Дору кастетом по обличчю, рано чи пізно розпрощався з відділом. Я б викинув такого з розбитою мордою. Без права на помилування. Це був екзамен. І ви його пройшли. Ви були щирими у своєму гніві. А чесність – одна з найважливіших людських якостей.
Спираючись на потужні руки, він навалився на стільницю всім тілом.
– А тепер додому! – закричав він. — А я маю з’явитися до Мюльгауза завтра рівно о восьмій! Я тут трохи побуду, вип’ю крапельку, а ви додому! Зрозуміли?
– Так, пане поліцейський асесор! - закричали троє поліцейських і почали засовувати портсигари та сірники до кишень.
Вихладил підходив до кожного, хапав за плечі й гаряче обіймав.
- Ти більше не студент», — пробурмотів він Моку. – Ти один із нас!
Уперше в житті Мок відчув симпатію до Бегемота.
Вроцлав
Вівторок, 8 квітня 1913 року,
пів на десяту ранку
Мок вийшов останнім з карети, прикрашеної поліцейською зіркою. Він знаходився між Павільйоном чотирьох куполів і Залою Сторіччя. Величезну будівлю досі обгороджував дощатий паркан. У відчинених воротах стояло дванадцять поліцейських у формі. Їхній лютий вигляд, загрозливі вуса, високі штивні ківера та срібні пряжки службових поясів зазвичай викликали повагу у городян. Тепер, однак, цей страх і ця прусська повага до мундира кудись випарувалися. Десь біля сотні людей – на око – натовп сміливо міряв поглядами поліцейських, що блокували вхід. Люди зовсім не боялися. Юрба хоила хвилями, вибухала від злості та агресії, ревла та штовхалася. Для вибуху потрібна була лише іскра.
Поліцейський кучер дійшов висновку, що вже виконав своє завдання, оскільки вранці повідомив людей з відділу догляду за мораллю, що нарада у винятковому порядку відбудеться в Залі Сторіччя. Він мав чекати їх у поліцай-президії? Ну, дочекався. Він повинен був віддати їм їхні значки? Ну, повернув. Він повинен був привезти їх сюди? Привіз. І це все. Він пробурмотів їм кілька слів на прощання і швидко поїхав, мабуть, боячись, що натовп спрямує свій гнів на поліцейські знаки на кареті.
Мок і його колеги почали пробиратися крізь людську юрбу до входу на виставкову територію, центральною точкою якої був округлий бетонний колос. Мок пішов першим і проклав шлях. Він рішуче використовував руки та лікті. Люди розходилися за ним спочатку мовчки, потім щось бурчали, а нарешті визнавали в ньому представника влади і кидали йому в обличчя гострі звинувачення.
– Де ти був, глино[15], коли викрали тих невинних малюків? — крикнула дама у великому капелюсі й націлила на нього парасольку.
– Діти простого народу! – назустріч Моку сунув чоловік у кашкекті залізничника. — Пролетарські діти! Наших дітей вбивають! Їх ніхто не захищає! Ти тільки захищаєш дітей багатіїв, сучий сину!
Мок вимовив кілька сильних слів з таким виразом, що залізничник відступив на крок. Тоді поліцейський пірнув у натовп, який усе ще роївся, ширшав і стискався. Прямо перед входом на ящику стояв молодий чоловік семітської зовнішності. Він був повернутий спиною до залу, а його блискучі очі були прикуті до Мока, що протиснувся сюди.
– Ікар! — заревів він йому прямо в обличчя. – Ікар видає себе за ангела справедливості Самаеля! А скільки ще таких Ікарів у цій Ніневії, у цьому місті розпусти?!
Мок відійшов від єврея, який явно був несповна розуму, і нарешті дійшов до поліцейських, які утворювали кордон біля воріт. Він показав їм свій значок і зайшов. Пройшовши кілька кроків, він побачив огрядного чоловіка в робочому одязі, який сидів на ящику й гладив велику ельзаську вівчарку. У чоловіка були синці на обличчі, а брезентова куртка розірвана на рівні грудей. Вираз його очей був бездумним. Мок уважно подивився на нього, а потім побіг через кулуари будівлі всередину – до круглої арени, оточеної рядами стільців, що піднімалися вгору, і вигнутими бетонними ребрами.
15
Глина – так називали поліцейських в Варшаві (або ж від імені першого поліцмейстера Варшави Августина Гліньського (1762-1828), або ж за кольором мундирів, і не можна сказати, що це прізвисько було образливим, скоріше навпаки; іноді в російськомовних перекладах цей термін надають як "мусор", що не є вірним). Але ж Бреслау – це не Варшава, це Германія. Тут образа поліцейського жорстко каралася