Мок поклав губку в жолоб у нижній частині дошки. Кров прилила йому до обличчя. Губи почали сіпатися. Гнів, що охопив його, не був викликаний приниженнями, яких йому заподіяв Мюльгауз. До глибини душі його зачіпало те, що отримані накази не відповідали його гідності, адже вони входили в обов'язки служника. Причиною його люті було те, що він, Мок, усіма силами хотів бути в команді цієї людини. Мюльгауз виявився зовсім не прагматиком, а бовдуром, який негайно показував місце в черзі кожному, хто намагався підкинути йому нові ідеї.
Він негайно взяв себе в руки. Йому ж треба було пояснити, чому він сьогодні не доставить Мюльгаузу жодних висновків. За секунду він прийняв рішення. Зараз він йому все розповість. Про свою знахідку на балконі і про букву "тау".
Мок озирнувся. Вони були самі. Він підійшов до Мюльгауза, який саме вибивав попіл із своєї люльки в попільничку в коридорі.
- Я не буду надавати вам жодних вкладень, - тихо сказав він. – Ніякого бібліотечного звіту.
Мюльгауз повернувся до нього і кілька секунд дивився йому в очі, не кажучи ні слова.
- Знаю. Я дещо дізнався про вас, - сказав він і повільно пішов до свого кабінету.
Бреслау
Вівторок, 8 квітня 1913 року,
восьма година вечора
Ебергард Мок написав звіт про сьогоднішню нараду і відніс його Мюльгаузові на квартиру. Криміналь-комісар забрав документ у передпокої і сухо попрощався з Моком. Ебергард вийшов на Августаштрассе і якусь мить подумав, чи не піти кудись поїсти. Він подивився на вивіску ресторану, що знаходився в кам’яниці внизу, поруч із великою, нині закритою, аптекою T.K. Вольфа. Прізвище власника ресторану на вивісці – В. Шрьотер - нічого не говорило йому ні про стандарт, ні про ціни. Однак він швидко зрозумів і те, і інше, коли побачив двох молодих фройляйн та двох панів, що виходили з приміщення. Жіночі сукні та капелюшки, а також чоловічі пальта й циліндри були, можливо, не паризького походження, але точно берлінського, а парфуми пахли найдорожчою сумішшю райських островів і екзотичних світів. Це було місце не для нього.
Крок за кроком Мок дійшов до Кайзер-Вільгельм-штрассе, де хотів сісти на трамвай другого або четвертого маршруту й піти повечеряти в одну з таверн біля Цвінгерштрассе, де він жив. Але Мок не думав ні про телячу голову, ні про легке пиво "Кіпке", з якого зазвичай починав вечерю. Він дивувався поведінці Мюльгауза. Одне, мабуть, було певним. Начальник, сказавши: "Я знаю", що передбачало: "Я знаю, що ви не надасте мені свій бібліотечний звіт", мовчки визнав, що Мок не виконав завдання того дня. І з чим це пов’язано? Хіба що криміналь-інспектор, як керівник групи, спокійно сприймає непокору поліцай-вахмістра? Якщо так, то чи тільки сьогодні він закриває на неї очі, чи дає йому певну свободу дій на майбутнє? До яких меж можна буде цю свободу дій розсунути? Чи означало речення: "Я дещо про вас дізнався" – "Я можу передбачити ваші рухи, але будьте обережні"? Не відшукавши відповідей на всі ці запитання, Мок відчув, що корсет, у який його запхав поліцай-президент, трохи послабився.
Цей висновок змусив Ебергарда глибоко зітхнути. Він пообіцяв собі, що щонайпізніше до кінця тижня виявить лояльність до Мюльгауза й розповість йому про своє неофіційне розслідування. Це було ризиковано, але у Мока було відчуття, що його тимчасовий начальник діятиме практично і — після неминучого спалаху люті — включить будь-які докази, які надасть він сам, у основне русло розслідування, і все піде повним ходом. Однак, щоб гнів Мюльгауза не переріс у лють, самопроголошеному детективу до кінця тижня треба було б зібрати якомога більше важливої інформації.
Він стояв на жвавому перехресті, в тому місці, де перетиналися Габіцштрассе і Гогенцоллернштрассе. Посилений потік карет і автомобілів сюди скеровував поліцейський. Мок запалив сигарету й непомітно подивився на кремезну постать офіцера. Розум детектива почав інтенсивно реконструювати те, що було виявлено на даний момент у справі. Підводячи підсумки, він розумів, що перед ним два шляхи. Перший з них вів до родинних осель трагічно загиблих хлопців, другий – до їхньої школи. Обома маршрутами вже пройшли його колеги з кримінальної інспекції. Але чи про все вони дізналися? Або чимось знехтували і навіть не запитали про це?
Мок дістав блокнот, до якого заносив найважливішу інформацію, отриману колегами під час підготовки доповіді. Він не мав досвіду у справах про вбивства і не мав підстав підозрювати людей Мюльгауза в недбалості. Проте в одному з чотирьох розслідувань – у справі Германа Шиллінга – почувався незадоволеним. Судячи з дуже скупої розповіді криміналь-комісара Гетцвайна, сестру хлопчика, тринадцятирічну Люсі Шиллінг, допитали не дуже ретельно. Брат і сестра, очевидно, були дуже близькі один з одним і мали схожі інтереси, про що свідчить спільний перегляд книг у бібліотеці пана Лаутербаха. Це було все. Ні слова про підозри чи підказки останнього, хто бачив Германа перед його викраденням! Мок, однак, відчув тут явну недбалість, хоча й розумів Гетцвайна, який, мабуть, не вважав свідчення дитини достовірними. Цю думку, мабуть, поділяв і Мюльгауз, тому що – хоч він і наказав повернутися з додатковими запитаннями до засмучених батьків Георга Струве й уважніше придивитися до дивних, на його думку, стосунків у сім’ї Ганса Брікса – він, очевидно, вважав розслідування у Шиллінгів і Циглерів такими, які необхідно завершити. Мок відчув, що тут є якісь прогалини. Однією з них була, подумав він, Люсі Шиллінг.