– Це його почерк?
- Так.
– Він вивчав грецьку?
- Так, він вчив її, — відповіла вона.
– Він вчився в школі? Його ранець десь тут? Де він робив домашнє завдання?
– Ні, він був без портфеля та шкільної форми, коли його знайшли.
Люсі раптом відвернулася від Мока й скрикнула:
– Проклятий паршивець Гайнц з’їв мій шматок хліба! Ах ти, брудна свиня!
Вона накинулася на брата, який запхав пальцем їжу в рот, а потім стрибнув під стіл. Люсі важко сіла на стілець, і в її великих очах виступили сльози.
Мок підвівся й оглянув кухонні шафи. Всюди були порожні пляшки найдешевшого темного пива. Ніде жодного сліду їжі, крім баночки із залишками мармеладу та початого буханця хліба, відкладеного, мабуть, на сніданок.
– У вас є що їсти? - запитав поліцейський.
Дівчина не відповіла.
Мок дістав гаманця. Він дістав з нього монету в одну марку.
- Купи щось поїсти завтра, — пробурмотів він. – Для себе і для цих дітей.
Люсі прийняла монету без жодного слова подяки. Вона стояла перед Моком і дивилася в підлогу.
– Ти підеш зі мною? — нарешті вимовила вона.
– Куди це? — запитав він з подивом.
– До розважального закладу біля кільця, – тихо відповіла вона. – Тільки там можна купити пиво, а мені не продадуть.
Він міцно схопив її за плечі.
— Дівчино, — рішуче сказав він. — Я даю тобі на їжу, а не на пиво для батька.
— Це не для батька, — пискнула Люсі.
– Тоді для кого?
— Для мами, — прошепотіла дівчина. — Вона найгірша. Якщо вона прокинеться, а пива не буде, то буде всю ніч розмовляти сама із собою. Вона ходить по квартирі, кричить, б'ється. Нам не спиться, а вранці треба йти до школи.
Мок глянув на квартиру, якусь мить прислухався до хропіння за дверима кімнати й подивився на голодних дітей. "Не виправляй світ ", — подумав він, потім потис дівчині руку, і відразу ж відвів свою. Тим часом Люсі обома руками схопила його руку і не відпускала.
- Пішли! - Мок крякнув. – І візьми з собою якийсь бідон!
Бреслау
Середа, 9 квітня 1913 року,
восьма година ранку
Ебергард Мок визирнув у вікно на даху, щоб побачити, яка погода. Він на мить замилувався платанами Цвінгерського саду, з-під яких виднівся дах купецького маєтку[26]. Безхмарне небо і сонце віщували сонячний день. Виявивши це, Мок повернувся до свого туалету. Він схопив гумову грушу, бризнув пряним одеколоном "Альберна" й добре втер його в щоки та шию. Потім він вилив мильну воду з тазика в раковину в кутку кімнати. Він підійшов до ліжка лише в туфлях, майці, коротких кальсонах і шкарпетках, закріплених підв’язками нижче колін. Якусь мить він дивився на свій святковий гардероб, який розклав на ретельно застеленому ліжку. Він підняв візитні чорно-сірі штани і заради певності кілька разів провів по них щіткою. Пристебнув до них підтяжки на ґудзиках. Одягнувши штани, він одягнув білу сорочку, до якої приколов чистий високий комір з клейонки. Під ним помістив зав’язану раніше вузьку вишневу краватку. Тоді він присів перед дзеркалом і клацнув підтяжками. Йому подобався цей звук. Це було схоже на виляск батогом по спині коня, мов жвава команда "до роботи!". Це також означало "зброю до бою!. Подумки слухаючи цю команду, він закріпив під пахвою кобуру з маузером. Мок злегка плюнув на кінчики черевиків і витер їх старим м’яким беретом. Надягнув котелок, темно-антрацитовий жилет з клапанами, такого ж кольору піджак і чорне пальто. Він похлопав по кишенях, переконавшись, що у нього є блокнот, поліцейське посвідчення, канцелярський ніж і годинник, а потім, насвистуючи, побіг з четвертого поверху у двір свого багатоквартирного будинку на Цвінгерштрассе 4. Там він зустрів розчервонілу і кремезну вісімнадцятирічну доньку двірника, яка завжди виявляла велике збентеження під час зустрічей, що спонукало його до жартів і веселих балачок. Цього разу Мок поспішав і обмежився лише усмішкою, ввічливим привітанням і тим, що передав їй свій учорашній одяг, попросивши ретельно його почистити. Дівчина взяла одяг і п’ятнадцять пфенігів в якості винагороди для себе, потім сильно надула губи й глянула на Мока з удаваною неохотою. Він знав, що підвів її, оскільки вона, як завжди, чекала невимушених балачок, але в його голові були важливіші речі, ніж настрій приємної дівчини.
Він перетнув двір і через невелику кам’яницю потрапив на Кляйнегрошенштрассе. Потім він пішов на схід і звернув на Вайденштрассе. У недозволеному місці він перестрибнув через колії кінцевої трамвайної зупинки біля церкви Святого Христофора, а потім занурився в похмуре і справедливо сумно відоме Катцельоле[27]. Він ішов серединою вулиці, заклавши руки в кишені, з цигаркою в роті та впевненим виглядом обличчя, уважно виглядаючи на тротуарі чогось, що могло б забруднити його блискуче взуття. Він знав, що на його елегантне вбрання із заздрістю дивилися випалені від похмілля чоловіки, які стояли за поручнями паркану. Він знав і кокетливий погляд дівчини у фартушку, що висипала рибні обрізки в жолоб, і бездумні погляди старих жінок у вікнах жалюгідних фахверкових будинків, що от-от заваляться. На нього зухвало глянув хлопець, що ледве тягнув двоколісний візок, а за ним, похитуючись, у лахмітті до землі, ішов вкритий висипом дідок, простягнув руку й широко усміхнувся, оголивши сині ясна. Під високовольтною опорою, яка безглуздо стояла посеред вулиці, грівся старий коростявий пес, який за звичкою загарчав на елегантного чоловіка і знову занурився в сон.
27
Катцелоле (Kätzelohle) – нині вже не існуючий завулок біля Домініканської площі між вулицями Вержбова і Петра Скарги.