Мок любив ходити цим шляхом з однієї причини — через те, що над алеєю височіла вежа церкви Святого Адальберта на Домініканерплац. Він у будь-якому відношенні був противагою бідності та нехлюйству двох тутешніх брудних провулків. Своєю спокійною величчю і готичним аскетизмом вежа перемагала їх шум і хаос, а своїм вузьким і гордовитим силуетом відволікала очі перехожих від дрібних тіньових справ, що юрмилися тут під мурами і на подвір'ях. У цьому провулку Мок завжди бачив символічність розслідування. Kатцельоле з його будинками, що хаотично росли один на одному, гниючи від вологи, було схоже на важку дорогу крізь липку гущавину людського бруду та туманні приміщення, за якими детектива чекає – мов висока вежа собору Домініканців - піднесене задоволення від розгаданої головоломки. Моку подобався цей шлях, бо він завжди наповнював його втіхою.
У такому настрої сержант за чверть години дістався Кайзерін-Августа-Плац і став перед кубічним блоком реальної гімназії імені Святого Духа.
Щойно почалася перерва, і з воріт вибігли учні в темно-синій формі. Вони верещали й штовхали одне одного, як молоді лошата. Двірник у формі, який вийшов за ними сюди, щоб стежити за порядком, поставив на тротуарі великий дзвін і підставив обличчя ранковому сонцю, не дуже дбаючи про своє завдання. Коли Мок підійшов до нього, представився, назвавши своє звання та прізвище, і показав поліцейську зірку, шкільний служник став майже по стійці "струнко". Коли він опустив руки на лампаси форми, виявилося, що одна з них – протез.
– До пана директора Хекманна? - Він клацнув підборами. - Це на першому поверсі, праворуч, секретаріат - це номер три.
- Дякую вам, майне гер! — ввічливо сказав Мок і зайшов до будівлі.
Він відчував на собі погляд двірника. Мок повернувся на місці, і його здогад підтвердився. Раптом йому спала на думку збочена і трохи ризикована ідея. Він розвернувся і підійшов до старого служника.
- Я хотів би висловити вам глибоку повагу, — сказав він і вказав на протез. – Ви ж напевне ветеран війни.
– Так, гер поліцай-вахмістр! — крикнув двірник. – Я втратив руку під Віссембургом.
– Ви були в артилерії? — Мок насилу згадував франко-прусську війну.
- У 7-му польському полку - гордо відповів старий. - Обербомбардир Франц Марчиновський доповідає!
— Це честь для мене!
Мок шанобливо вклонився йому, потиснув йому руку і зник у школі, почувши за собою потужний дзвін, ніби двірник знову став сповненим сил юнаком, що подавав снаряди під час штурму замку Гайсберг під Віссембургом.
Секретарка директора Хекманна, приземкувата жінка середніх років, показала відвідувачеві на стілець й пішла докласти про нього. Вона повернулася й кинула на прибульця недовірливий погляд. Секретарка заявила, що директор, доктор Хекманн, приймає лише у встановлений час, і, хоча цей час настане тільки в полудень, він люб’язно та як виняток погодився побачитися з поліцейським вахмістром через півгодини.
- Весна і вигляд прекрасних дам, — посміхнувся їй однією зі своїх найчарівніших усмішок Мок, — завжди бентежать мене. Тому дозвольте мені піти погуляти по набережній і повернутися за півгодини. Тоді доктор Хекманн певно буде чекати на мене?
Секретарка кивнула головою, і на її вустах з’явилася ледь помітна посмішка, що свідчило про те, що вишуканий комплімент Мока був не зовсім хибним.
Всупереч власним словам, Мок взагалі не ходив на набережну Одеру. Він не мав наміру милуватися ані краєвидом собору, ані каное, човнами й вітрильниками, які останніми теплими днями снували річкою Одер. Він вирішив кувати залізо, поки воно гаряче, і здійснити свій хитрий план щодо нового знайомого - двірника Марчиновського. Він став біля будиночка сторожа й сперся ліктями на стійку.