- Це було б надто красиво, — відповів Кнорр. - Він ні. Але його колега, архітектор Пауль Вольф з Ганновера.
Цього разу здивовано відкрив рота архіваріус. Ця інформація – тривіальна, на його думку, змінила Мока до невпізнання.
Детектив почервонів і потягся до свого жилета за портсигаром. Проте цигарку звідти не вийняв, а залишив портсигар розкритим на столі — наче забув, що мав робити. Через деякий час він дістав із задньої кишені кістяний гребінець і розчесав своє чорне хвилясте волосся. Мок без жодних пояснень підвівся, підійшов до карти й обережно вставив шпильки в отвори, куди вони були встромлені раніше.
Він звернувся до Кнорра і сказав:
– Викрадення були здійснені в трьох місцях Польцига. Чи можете ви, містере Кнорр, перевірити дещо ще? Чи мав Польциг якийсь стосунок до Концертного дому на Гартенштрассе?
— Три місця Польцига, — сказав Клекер, який увійшов у кімнату разом із фон Раннеманом у цю мить. — Цікаво, цікаво... Чому б тобі не розповісти нам про це докладніше, Ебі?
Запала тиша.
Більше Мок нічого не сказав. Йому слід було бути обережнішим.
Бреслау
Середа, 9 квітня 1913 року,
три години дня
Семінар сходознавців знаходився за пару кроків від президії поліції. Він розташовувався на першому поверсі чудової будівлі в стилі бароко[29], в колишньому інтернаті Святого Йосипа, за адресою Шмідебрюкке 35 і складався з трьох великих анфіладних кімнат, одна з яких була кабінетом професора Бруно Мейсснера і його співробітника, приват-доцента Едуарда Якоба. Другу кімнату займав професор Альфред Гіллебрандт, санскритолог і нещодавній ректор Бреслауської альма-матер, а третя кімната була одночасно бібліотекою та лекційним залом. Науковці, які тут працювали, – на відміну від того, що сказав доктор Якоб Моку по телефону – не мали багато викладацьких обов’язків. Санскрит, який викладав Гіллебрандт, у цьому навчальному році вивчали лише двоє ентузіастів, і тільки майбутні теологи і рідше філософи присвятили себе семітології, або, власне кажучи, основам єврейської мови, яку викладав Мейсснер. Доктор Едуард Якоб, таким чином був позбавлений можливості викладати єврейську філологію, і був змушений викладати в другій галузі, в якій він спеціалізувався, тобто ефіопські мови. Ця дисципліна викликала ще менший ентузіазм у студентів, і Якобу зі свічкою довелося шукати слухачів.
Усе це викликало постійну напругу між ученими. Головною причиною їхнього взаємної антипатії було передусім те, що керівництво університету двома роками раніше довірило кафедру семітології сорокап’ятирічному Мейсснеру, а не Якобу, якому було шістдесят з хвостиком, і який претендував на неї, принаймні з часів Бісмарка. Вчений-невдаха – озлоблений і розлючений на весь світ – усе ще був приват-доцентом, або, як тихенько називали його колеги з факультету, вічним доцентом. Це була посередня посада без університетської зарплати, і її обіймали лише ті, хто хотів працювати в науці, щоб одного разу зайняти вакансію, яку залишив професор – якщо він помре чи перейде до іншого університету. Мок ненавмисно потрапив у цей клубок розчарувань і знову розпалив старі образи між семітологами, коли вважав Якоба помічником і попросив його домовитися про аудієнцію з професором Мейсснером, що обурило старого вченого до глибини душі.
Коли поліцейський увійшов до кімнати свого колишнього викладача, йому вистачило одного погляду, щоб зрозуміти, що там нічого не змінилося з тих пір, як він сам був студентом – крім того, що кількість книжок значно збільшилася. Раніше вони займали лише три полиці — дві висотою до стелі й прикріплені до протилежних стін, і одну нижчу, між вікнами. Тепер книжки також лежали на підлозі, на парті та на двох стільцях. Не було їх лише на обертовому кріслі, в якому сидів Майсснер, і на шафі між вікнами, де стояв бюст слави і гордості сходознавства Бреслау Георга Генріха Бернштейна.
Професор підвівся й потиснув Мокові руку. Щоб захистити себе від книжкового пилу, він одягав довгий фартух поверх сірого костюма. Це був кремезний чоловік середнього зросту, з круглою головою, поголеною налисо. Обличчя прикрашали короткі густі вуса і пенсне, притиснуте до маленького носика.
– Так, я пам’ятаю вас, Мок! — сказав він і вказав на стілець біля столу. - Будь ласка, сідайте!
Мок запротестував, стверджуючи, що для професора неприйнятно стояти в той час, як він сам сидить. Його небажання трохи потішило господаря цієї кімнати.
– Вам треба буде робити нотатки, Мок. - Мейсснер тихо засміявся. — А крім того, не варто переоцінювати професорів. Вам відома думка Бісмарка, яку він висловив, коли в рейхстазі було вісімдесят вісім професорів?