Новачок недовго тішився незацікавленістю персоналу приміщення. Бармен, невисокий, мініатюрний чоловічок у білому капелюшку, поля якого були згорнуті над вухами двома рулонами, підбіг до нього й віддано посміхнувся.
– Шановний пане, бажаєте зробити ставку? – Адамове яблуко, що стирчало над брудним клейончастим комірцем, різко заходило туди-сюди. – Ми робимо ставку на те, хто довше буде трахати. Приймаю ставки на те, хто довше протримається.
– Скільки буде тривати цей трах?
Новачок вирішив порадувати бармена, сказавши його, мабуть, улюблене слово.
– Ох, якби я це знав, ах, якби – чоловік показав гнилі обрубки зубів, – я був би багатшим за Шот- тлендера[8]! То як? Робимо, робимо ставки! Безкоштовних вистав у нас немає! Платіть або валіть! Валіть!
Співрозмовник широко посміхнувся йому і зробив різкий рух рукою. Він схопив маленького бармена за краватку і смикнув його так сильно, що гумка від сумнівної прикраси його одягу порвалася під підборіддям.
— Слухай, Алоїсе, — прохрипів він. — Ти мене не знаєш, а я знаю тебе. Алоїз Шумпетер, у Бреслау нещодавно, чи не так? Права рука власника цього закладу пана Рюдігера Готвейна. Розумієш, я знаю все про тебе, і він знає все про мене. Тим більше, в якому відділі поліції я працюю.
Запала тиша, яку порушували лише хрипи конкурентів на антресолях.
– Ох тут і смердить! - Прибулець торкнувся власних ніздрів. – Я не люблю натовпу, спеку та смороду. Якщо ці артисти не закінчать свою роботу за чверть години, то ти опустиш завісу. Скасуєш ставки, повернеш гроші клієнтам, і все буде добре. Якщо ні, то я візьму участь у виставі. Ти не хочеш цього, дитинко, і я теж. Тут занадто жарко для різких рухів. Даю тобі і їм чверть години.
Алоїз відірвався від чоловіка, плюнув на підлогу і повернувся за бар, дивлячись зі страхом, змішаним з ненавистю, на поліцая. Останній одягнув котелок, насунув його на потилицю, підійшов до барної стійки, зажадав шнапсу та закуски, які отримав за десяток секунд. Він багатозначно подивився на Алоїса, дістав із жилетної кишені величезний годинник на ланцюжку й поставив його поряд із стопкою з горілкою й холодцем з свинячих ніжок, який вкривали дві шляпки маринованих боровиків. Поліцейський випив половину шнапсу і закусив холодцем. Якусь мить він дивився на це видовище, а особливо на підбори жіночих туфель. Потім глянув на годинник. Минуло три хвилини.
Коли минуло чверть години, він випив решту горілки і проковтнув закуску. Новоприбулий відчув смак петрушки на піднебінні та твердий хрящ під зубами. Він виплюнув його на землю і каблуком начищеного черевика втиснув у м’яку підлогу. Почекав трохи довше, розмірковуючи, які засоби для уповільнення статевого життя використовують учасники, щоб так довго тримати себе активними. Жіночі стогони були такими ж монотонними і однаково автентичними, як і раніше.
Нарешті поліцейський поклав годинник у кишеню свого жилета. Потім він увірвався за барну стійку, безцеремонно відштовхнув бармена вбік і попрямував до антресолі. Маленький Алоїс кинувся на нього ззаду, схопивши за рукав. Він був бойовий, невблаганний, не хотів розлучатися з грошима.
– Туди не можна! — закричав він. - Там конкурс! Змагання!
Поліцейський обернувся і смикнув його за жилет. Тоді він почув, як бармен шепоче:
– Бий, але не сильно!
Не кажучи жодного слова, він кинув його на бар і дивився, як він повільно сповз униз і зник серед ящиків на підлозі. Прибулий був упевнений, що малий прикидається. Вражений цим дивним проханням, він не використав своїх сил на повну. Поліцейський піднявся сходами, що вели на другий поверх. Навколо кричали схвильовані чоловіки. Склянка розбилася об стіну, півметра над головою чоловіка, що підіймався. Оселедець торкнувся його щоки, на мить прилип до стіни, а потім сповз по ній. Чоловік зупинився, уважно оглянув піджак, перевіривши, чи не залишилося на ньому слідів прикрої події. Він ненавидів багато чого, але найбільше бруд, особливо на власному одязі. З кобури під пахвою він дістав новенький маленький напівавтоматичний пістолет Маузер M1910. Йому було відомо, що шум пострілу охолодить ентузіазм глядачів ефективніше, ніж поліцейське посвідчення та будь-які погрози.
Але стріляти йому не довелося. Достатньо було вихопити зброю й навести її на натовп, і запала тиша. Троє конкурентів відірвалися від своїх партнерок. Він добре бачив їх краєм ока. Всі троє стояли в сорочках, що звисали на животі, підв'язки до шкарпеток стягували литки. Їхні вусаті червоні обличчя набряклі від напруги.
- Пиздуйте на низ, - прогарчав він крізь зуби. - Повії теж. Залишається тільки Дора.
8
Юліус Шоттлендер (Julius Schottländer; 16 березня 1835, Мюнстерберг, провінція Сілезія — 1 січня 1911, Бреслау) — землевласник, перший і єдиний єврейський крупний поміщик у Німеччині. Відзначився як щедрий меценат і благодійник.