Курна дерев’яна хата була звичайним житлом московитів до кінця XVIII століття. Мерянськийетнос зберіг свої стародавні звичаї на багато сотень років.
Мені доводилося ночувати в глухій сибірській тайзі в курній хаті кінця XX століття. Нехай читачі не думають, що курні хати й землянки є принижуючими ознаками мерянськогопобуту. Аж ніяк! Хто бував у тайговій заболоченій місцевості, повинен знати, що дим, власне кажучи, є єдиним порятунком навесні, плітку і восени від страшного гнусу та комарів.
Фінські племена були пристосовані до життя в заболоченому лісі. У зв'язку з цим навіть сторонній князь повинен був переймати життєві звичаї мерян.Хоча цілком зрозуміло, що з появою серед мерікнязя й дружини стали насаджуватися нові звичаї та нові ознаки побуту. А якщо врахувати, що разом із Рюриковичем у середовищі мерянз’явилися й проповідники християнства, то стане очевидним, коли і як християнська релігія "прийшла" в країну Моксель, або, по-іншому — мерянську землю.Тут винаходити новий московський велосипед не варто. Про слов’янський етнос, слов’янський побут і слов’янські звичаї в мерянській земліIX—XIII століть говорити не випадає.
Тепер, коли ми більш-менш упоралися з поняттями: городище, льохи-землянки, курні хати тощо, — у нас є можливість придивитися до іншого мерянського побуту.
Отож подивимося, у що одягалися і які характерні прикраси носили меряни.Як і всі жителі північних лісів, вони, поза сумнівом, користувалися всім тим, чим було багате середовище проживання. Природно, у ті далекі часи північні ліси були повні диких звірів та лісових птахів, а ріки — риби та водного птаства.
"За таких умов звірячі шкіри й овчини, без сумніву, становили основу мерянськоїодежі, тим паче, що хутра деяких тварин були головним предметом торгу місцевих жителів із сусідніми Болгарами" [4, с. 99].
Маємо незаперечне право стверджувати: ще з давніх часів мерянивикористовували шкіри вбитих звірів для пошиття одягу і взуття. У ті далекі часи звірячі шкури й хутряні вироби майже у всіх народів використовувалися для пошиття верхнього одягу. Найчастіше подібний одяг був єдино доступним. Однак, ведучи торгівлю з більш розвинутою Волзькою Булгарією, мерянимали змогу купувати в сусідів не лише спідній тканий одяг, а й верхній літній одяг. Що, до речі, й засвідчили курганні розкопки. Можна припустити, що вже в ті часи мерянивміли обробляти вовну й виготовляти грубі вовняні вироби. Між іншим, при розкопках курганів було виявлено багато типів усіляких ножиць, голок і шил.
О. С. Уваров навіть припускав, що мирянирозводили домашніх овець і стригли шерсть. Не вважаю за потрібне спростовувати цю думку археолога. Можливо, у XII—XIII століттях подібне й траплялося. Однак не варто забувати про навколишнє середовище. Серед дрімучих заболочених лісів не існувало умов для випасу свійських тварин. По- друге, за дуже довгої суворої зими потрібно запасати багато кормів на зиму. Не забувайте, у ті часи в мерянській земліще були відсутні картопля та інші коренеплоди. І по-третє, уявіть собі, яку посилену охорону треба мати, щоб уберегти овечі стада від безлічі лісової звірини як узимку, так і влітку.
Існував більш простий, але не менш надійний метод одержання вовни з диких тварин: козуль, оленів та інших. Гадаю, саме дикі звірі та собаки слугували мерянамза старих часів джерелом постачання шерсті.
Цікаво подивитися на спідній одяг мерян IX—XII століть:
"Що ж стосується спіднього одягу, то ми бачимо з розкопок, незважаючи на спалювання тіл, як часто трапляються між вугіллям і паленими кістками чималі останки грубої шерстяної тканини, доволі щільної... До спіднього одягу, зробленого з такої шерстяної матерії, пришивалися різноманітні бронзові прикраси, у тому числі й бубонці..." [4, с. 99—100].
Як бачимо, меряниполюбляли різного роду прикраси. І якщо одяг меріпрактично не мав властивих лише їй особливостей, а скидався на звичайний одяг північних племен того часу, то в прикрасах вироблено власний стиль, і вони набули з часом цілковито мерянськоїсамобутності.
Уже згадувалося, що ”...у Мерянбув спільний звичай носити навколо голови ремені, прикрашені на скронях металевими кільцями... У чоловіків скроневі кільця, завбільшки як звичайний перстень, зроблені з гладкого срібного або мідного дроту... на кожній скроні: по одному, по два, по три, навіть по вісім і більше.., прикрашування волосся скроневими кільцями не заважало Мерянамносити на голові ще інші, особливі прикраси у вигляді металевих обручів” [4, с. 102—103].
Ще дужче мерянилюбили носити серги: ’’...тому що кількість їх значно перевищує кількість скроневих кілець, ... і та й інша прикраси носилися нарівні і жінками, і чоловіками. Імовірно, цей спільний звичай у Мерянприйшов до них зі Сходу... і самі зразки мерянськихсерг однакові з тими, які відкопуються в руїнах Болгар або попадаються разом зі східними монетами... Звичай прикрашати, від дуже ранніх літ, дітей сергами, зап’ястями та іншими прикрасами — не притаманний винятково Мерянам,а взагалі всім фінським племенам!'[4, с. 104].
Маємо ще одне незаперечне свідчення належності розкопаних могил мерянської землідо фінського етносу.
І жодних слідів слов’янської присутності.
Дуже часто меряни.надівали "не лише по одній, а й навіть по дві серги в кожне вухо". Полюбляли меряни носити й нашийні обручі, намиста, буси тощо. Цікаво, що намиста й буси траплялися винятково в жіночих могилах. Однак дивно: якщо слов'янки (русичі), за свідченням Ібн-Фадлана, полюбляли носити винятково зелені намиста, то серед мерянськихрозкопок практично відсутні намиста зелених кольорів.
Ще одне цікаве свідчення про фінську належність мерянськоїземлі.
У давніх мерянськихгородищах було виявлено безліч всіляких підвісок — шийних, поясних, наплічних тощо.
Потрібно звернути особливу увагу на підвіски на зразок конячок.Це цілковито мерянські підвіски.Вони притаманні переважно мері й зустрічаються в їхній землі повсюдно.
Любили меряниносити й зап'ястя.
"Ми бачили, що всі Меряни, як чоловіки, так і жінки, носили зап’ястя не лише на кисті руки, а й також і вище ліктя. В одному з курганів біля села Осипова Пустинь знайшли цікаву могилу чоловіка. Скелет був геть зотлілий, при ньому на грудях знайшли, у вигляді підвіски, монету Генріха IV німецького (1056—1106); на правій руці браслет з товстого жовтого бронзового дроту; біля пальців — перстень спіральної форми із залишками вовняного шнурка, що слугував замість підвіски; біля лівого боку — ножик, наконечник дротика або стріли й сокиру; на правій нозі, біля коліна, два бронзових браслети, один плоский, інший жолобком, просунуті один в один, у ногах — глиняний горщик.
Щоб пояснити пристрасть Меряндо браслетів, треба пригадати, що фінські племена уявляли своїх богинь, прикрашених браслетами. Дружина лісового бога Тапіо, Мієлліка, уявлялася у вигляді красивої жінки; коли мисливцеві пощастило на полюванні, тоді Мієлліка, як добра, тиха богиня, являлася йому в дивовижній красі, із золотими зап'ястями на руках, золотими перстнями на пальцях, золотим вінком на голові, золотими пов’язками у волоссі, золотими сергами у вухах, з перлами на віях, у синіх панчохах та червоних підв’язках біля черевиків. Але якщо полювання не вдавалося, то красива жінка перетворювалася на потворну й огидну істоту; замість золотих прикрас на ній були зап’ястя, кільця, вінки, намиста тощо, зроблені із хмизу, взуття з осоки, а все інше одіяння в лахміттях" [4, с. 109].