Настав час припинити брехливі балачки при "московську філію Київської Русі”. Її ніколи не існувало.
Не будемо зупинятися на всіх "доважках брехні", виявлених у книзі археолога О. С. Уварова. Відзначимо лише доволі істотні, з якими нам доведеться стикатися в процесі досліджень.
Про дрібні "фоли" говорити не станемо. Позаяк російська історія без них ніколи не обходилася. Отже, перший "доважок брехні" — твердження О. С. Уварова, нібито арабські історики Ібн-Фадлан та Ібн-Даст не розрізняли київськихслов'ян від мерян"Залешанской землі". Цей відвертий "доважок брехні" дозволив О. С. Уварову автоматично перенести твердження давніх арабських істориків (і не лише їх), мовлені на адресу русів-слов’ян, на племена фінського етносу. Слід гадати, що цей "доважок брехні" походив із його концепції походження Московії, Для О. С. Уварова подібний "національний дріб’язок" не мав істотного значення, тому що, згідно з його "теорією", все історично цінне в Московію принесли Нормани (Варяги).
Наступний істотний доважок брехні", запущений ученим у свою книгу. — так зване "ближнє сусідство на західному рубежі мері з вятичами, кривичами і словенами”. Ми ведемо мову про ключові, істотні доважки брехні" в книзі археолога. Не маємо права замовчувати цю облуду російської історії, яку О. С. Уваров запозичив, не піддавши глибокому аналізу.
Отже, поговоримо про перший "доважок брехні". Археолог О. С. Уваров пише:
"Ми маємо свідчення арабських письменників X століття про те, що Руси приходили в Булгари для торгівлі: тут мусимо лише зауважити, що під ім'ям Русів або руських купців арабські письменники, імовірно, розуміли всіх осіб, не розрізняючи народностей, які приходили до них з північно-західних місцевостей, населених або слов'янськими, або іншими племенами. Таким чином, напевно, і Мерян... сприймали араби за справжніх русів" 14. с. 75].
Як бачимо, облуда в російську історичну науку запущена ґрунтовно, на довгі роки. Сподівалися — навічно. І навіть невтямки О. С. Уварову, що меряни, будучи плем’ям фінського етносу, відрізнялися від слов'ян, хоч київських, хоч новгородських, не лише зовнішніми рисами обличчя й будовою тіла, а головне — мовою. І тут відмінності між ними досить істотні. Тому будь-який купець або сам розмовляв мерянською (фінською) мовою, або залучав мерянського перекладача. За мовою можна було поплутати мерю з весю, мордвою або муромою, але не зі слов’янами.
Ця облуда очевидна й нетямущому.
Не обмежуся, однак, цим елементарним спростуванням "доважку брехні". Процитую археолога, бо ж на наступних сторінках він сам себе спростував:
"Східні письменники переказують нам подробиці німої торгівлі, яку Араби провадили з північними народами, особливо з Весю. Німа торгівля, як найперший ступінь розвитку торговельних зносин, замінена пізніше простою меновою торгівлею, коли люди, що вступають у зносини, зустрічаються і взаємно обговорюють ціну товару. Нарешті, третій ступінь розвитку — коли вживаються гроші для торгового обігу. Ібн-Фадлан розповідає, що Руси платили в його час по диргему за одну зелену бусу..."[4, с. 119].
Учений власноручно "загнав цвях" у твердження про те, що "арабські письменники" не відрізняли "Русів від Мерян". Ще й як відрізняли! Вони вели торгівлю з мерею і весю ще в VII столітті. Нижче я наведу слова давнього історика Йордана, де він чітко відокремив мерю навіть від мордви. Не кажучи вже про скіфів.
Не будемо подавати інших прикладів того, як О. С. Уваров "вправлявся" у подібному "возз’єднанні" мерян зі слов’янами. То були голослівні твердження. Ми вже говорили в першій книзі "Країни Моксель" — великоросові абсолютно нічого не варто запустити у свої міркування звичайну брехню. Як правило, він користується раніше запущеною неправдою без роздумів.
Розкопав граф О. С. Уваров тисячі могильних курганів; виявив у них більше двох тисяч монет, у тому числі більше трьохсот, що відносяться до IX—-XII століть; не виявив ні єдиної київської монети за більше ніж і шестисотлітній період мерянській землі (з 980 до 1580 року)— і мов заціпило. Навіть єдиним словом не згадав! Навіщо?!
Між іншим, затятий опонент Уварова — О. А. Спіцин точнісінько так само проігнорував цей факт, нібито його й зовсім не існувало. Скажіть, навіщо московитові доводити якийсь зв’язок Москви з Києвом у IX—XII століттях? Для нього подібне твердження доказів не потребує. Цей "доважок брехні" уже "обґрунтували" попередники. Така логіка російського державника-шовініста.
Настав час поговорити, хоча б коротенько, про західну межу мерянської землі. Тобто про черговий "доважок брехні", запущений Уваровим у свою книгу. Не будемо багато говорити про північні, східні та південні межі мерянських володінь. Бо навіть сам він визнав, що "Мерю оточували із трьох сторін єдиноплемінні з нею фінські народи; Мурома, Мордва, Черемиса й Весь" [4, с. 15].
Гадаю, читачам однаково, де закінчувалася земля мерій починалися з емлі весі, муроми, мордви, мещери або марі(черемисів). Усі ці племена в IX—XIII століттях були родинними, розмовляли однією мовою і вели однаковий, лісовий спосіб життя.
Однак зверніть увагу на той факт, що світова історія з далеких часів, ще з VI століття, від готського історика Йордана, вже розрізняла фінські племена. Так, Йордан у своїй знаменитій праці "Про походження й діяння готів", розповідаючи про підкорені Германаріхом землі, серед інших відзначив і нам знайомі: "...Готи, Скіфи... Меря. Мордва..." та ще біля десяти інших народів і племен. Наступні арабські історики, такі як Ібн-Фадлан, Ель-Балхі, Ібн-Даст, перебуваючи у Волзькій Булгарії, розрізняли не лише племена, а й також їхній побут, ступінь розвитку, одяг, прикраси тощо. А до кінця XII століття фінські племена почали розрізняти і за релігійними ознаками. Бо ж, прийнявши 922 року іслам.Волзька Булгарія посилено просувала його в мордовські межі. У той же час, до середини XII століття, серед мері й весі з'явилися християнські проповідники, які прийшли в мерянську землю.
Існували у ті часи і різні язичницькі вірування. Що й надало право Вільгельму де Рубруку, який перебував у 1253—1255 роках в імперії Чингісидів, заявити, що північні землі хана Сартака на той час уже розділилися на "Моксель і Мердиніс", які, згідно з його твердженням, розрізнялися, власне, зa релігійними ознаками: одні їли свинину (моксель)і примикали до християнства, хоча у своїй масі щe були язичниками, інші (мердиніс)— примикали до мусульманської релігії(і ,природно, свинини не їли).
До речі, і курганні розкопки О. С. Уварова засвідчили, що саме в XII столітті в мерянській землі почали з’являтися перші несміливі ознаки християнства. Хоча повсюдно панувало язичництво. Характерними щодо цього стали розкопки так званих "Ліпицьких битв" 1177 і 1216 років. Про них ми поговоримо нижче. При цьому в мерянських курганах IX—XII столітьязичницького періоду були відсутні ознаки інших етносів.
Отож чіткого розмежування земель мері та її сусідів на півночі, сході та півдні не існувало.
Тепер погляньмо, де закінчувалася мерянська земля на заході. Відповімо на запитання: де проходив вододіл (бо ж навіть О. С. Уваров визнав, що головними шляхами сполучення в ті часи були ріки) між мерею й східними слов’янами в IX—XIII століттях? А відповівши на це запитання, встановимо істину.
Ми пам’ятаємо твердження О. С. Уварова (і не лише його), що меря повністю володіла своїми головними рікамиі їхніми притоками — Волгою, Окою, Клязьмою, Москвою, Мологоюта іншими. А ось як меря рухалася по ріках:
"У такий спосіб Молога, Шексна, Кострома, Меря, Немда, Унжа, Межа з їхніми притоками здебільшого течуть із півночі на південь і впадають у Волгу, в головний водний шлях Мерянських поселенців. Ідучи по Волзі, Меряни піднімалися на північ уздовж приток, проникали в лісові землі північної смуги й засновували поселення іноді але на верхів’ях тих же рік.