Нижче ми познайомимося з висновками професора А. П. Богданова, зробленими в результаті археологічних розкопок у Московській губернії.
Однак ми дещо відхилилися від теми.
Звертає на себе увагу той факт, що досі в Тульській і Калузькій губерніях та на північному сході Смоленської губернії, відмежованої від іншої частини В’яземською височиною, про мерюзбереглася пам’ять у гідроніміці (назвах рік):
— ріка Угра — в сучасних Калузькій і Смоленській областях;
— ріка Жиздра — в Калузькій області;
— ріки Вазуза, Воря — на північному сході Смоленської області й т. д.
А ось іще більш цікаві назви:
"Мієрейка, річка Смоленської губернії під містечком Красним; Мери в Двінському повіті на річці Мериця, що впадає у Двіну зліва” [4, с. 10].
Згадаймо інші слова археолога О. С. Уварова:
"Нарешті звернемо увагу і на такі назви селищ, що походять від прізвиськ, даних народом тим штучним пагорбам, які піднімаються над древніми могилами: сільце Курганиха в Олександровському повіті біля кордону Московської губернії; Курганне, або Кургани, три селища в Подольському, Звенигородському та Рузському повітах Московської губернії... Судячи зі співзвуччя всіх цих назв, ми можемо припустити, що вони означають присутність могильних насипів так само, як назви, що походять від городища або городка, свідчать про колишнє при цьому селищі городище або городок.
Ми... оглянули всі давніші житла Мерянського народу і перші його висілки, що означилися за допомогою археологічних досліджень..." [4, с. 49].
Як бачимо, сам же археолог О. С. Уваров спростував твердження про межу мерянської землі, яка проходить по річці Москва.
Не будемо подавати слова інших російських археологів другої половини XIX століття, які відкидали твердження О. С. Уварова про проходження кордону мерянської землі по річці Москва. Наведемо найбільш авторитетну думку російської науки з Великої Енциклопедії:
"Древнє населення Московської губернії ще відноситься до епохи вживання кам’яних знарядь, але про антропологічний тип цього населення не збереглося даних. Значно більше даних про так зване Курганне плем'яяке жило тут, як гадають, у X—XII століттях і залишило після себе численні могили-кургани із залишками древньої культури, хоча й грубої, але вже знайомої і з бронзою, і з залізом. Це бідне... населення... і являло собою ту фінську народність, яка відома під ім’ям Мері.."[7, с. 444].
Так Велика Енциклопедія розставила всі крапки над "і".
І останнє щодо цього питання, на чому зупинимося.
У XIX столітті в Російській імперії вийшла книга Голубовського "Історія Смоленської землі до початку XV століття". У ній автор чітко визначив наявність на смоленській землі двох різних культур: одна культура належала південно-західній частині губернії, а друга, різко відмінна від першої, — належала північному сходу губернської землі.
Відкрийте карту сучасної Смоленської області та особисто переконайтеся: Валдайська височина, що переходить у Вельську, а далі — у Вяземську височини, якраз і відтинає північно-східну частину Смоленської області. Саме в тій, відсіченій, частині течуть мерянські ріки: Волга, Вазуза, Угра і Воря. А із західного боку тих же височин витікають древні слов’янські ріки: Дніпро і Десна.
Таким природним шляхом визначилася західна межа мерянської землі. Вона закінчувалася в лісах Брянщини та на північному сході Смоленської області, а на заході Тверської області (губернії) навіть заходила в Новгородську (сучасну) область.
Як бачимо, московська брехня відшаровується від правди, досить тільки легко натиснути. Подібне помітимо не раз, вивчаючи праці інших російських істориків та археологів.
З "нікудишнього дрантя" сфабрикували московити свою історію. Скрізь тріщить, мов зогнилий мундир.
4
Саме час повести мову "про другий період Мерянських поселень".Хоча наш учений говорить про нього дуже мало, однак, що цінно, визнає його існування, доводить до часів Івана Грозного і подає достовірний, з перших рук, археологічний матеріал. Сподіваюся, читачі не забули, що О. С. Уваров проводив розкопки могильних мерянських курганів на абсолютно недоторканій місцевості.
Послухаємо археолога:
"Стародавність первісних мерянських поселень виявляється ще разючіше, коли порівнюємо їх з поселеннями наступної, другої епохи... До цієї другої епохи належать ті цвинтарі, або ті групи курганів, між якими вже не зустрічаються могили з обрядом спалювання. Відсутність такого роду могил і втрата давнього родового звичаю доводять уже докорінну зміну в поглядах самого народу. До того ж поступова відсутність ще одного звичаю предків — класти разом із покійним у могилу всі предмети, які йому належали, — також свідчить про неабиякий перелом у житті народу. Цей перелом або перехід Мерідо іншого суспільного побуту може пояснюватися двояко: або стороннім впливом, чужим стародавнім звичаям фінських племен, або поступовим упровадженням християнської віри, що мусила покликати язичницьких Мерян до зовсім іншого життя та пробудити в них нові поняття" [4, с. 50].
Маємо точну картину переходу народу мерівід стану язичницького до християнства. Головне в тому, що саме така картина переходу засвідчена могильними курганними розкопками, зробленими графом О. С. Уваровим. І зверніть увагу: фінський етнос у наступні століття не зникав з мерянської землі,нікуди ніким не "витіснявся", а під тиском двох факторів, які діяли одночасно, став поступово, з дуже великим опором, переймати ті звичаї і ту релігію, які з'явилися в його землі в середині XII століття. Не зважимося заперечувати, що окремі представники як християнської, так і мусульманської релігії могли з’являтися в землі мері й раніше. Але, як засвідчили розкопки, то були одиничні випадки. Зміна віри відбувалася протягом сотень років. Навіть у XVI—XVII століттях багато фінських селищ протистояли примусовому "охристиянюванню”, інакше — зросійщенню, і тікали з рідних місць у Заволжя. То були найбільш стійкі, і вони, здебільшого, уже прийняли іслам.
Саме прихід князя династії Рюриковичів став початком докорінних змін у житті мерянського народу. Прийшовши з невеликою дружиною в мерянську землю в 1137 році, Юрій Довгорукий, природно, приніс у середовище мерізовсім чужі їй звичаї, правила поведінки та релігійні вірування. Не властиві фінському етносу. Це зовсім інший стан: одне, коли в землі мері з’являлися купці й, провівши торговельні операції, протягом місяця-двох ішли собі геть, і зовсім інше — поява сотні озброєних людей, що прибули в ту землю на поселення.
Не забувайте: одночасно подібний тиск проводився на родинну мерімордву з боку мусульманської Волзької Булгарії.
Зверніть увагу на окремі моменти того, що відбулося. Князь зі своїми дружинниками не став селитися в старих городищах мерян. Він, як правило, розташовувався в новоспоруджених власних селищах-стійбищах. Ми ще побачимо підтвердження цьому. Природно, кожен із прибулих чоловіків одразу ж брав собі за дружину мерянку. Протягом кількох років прибульці повністю родичалися-своячилися з мерянським населенням. Їх об’єднали дружини, діти, нові родинні зв’язки. І хоча по закінченні 18 років (у 1155 році) Юрій Довгорукий повернувся в Київське князівство, у мерянській землі він залишив своїх дітей, а серед них — Андрія Боголюбського — "першого великороса". Так заявив професор В. О. Ключевський. Дружинники ж князя стали батьками сотень дітлахів, які вже скоро склали ядро "нових отроків" і "нової молодшої дружини".