О. С. Уварову це здавалося дивним. Однак у цьому немає ніякої дивини, бо меряни ніколи не належали до "русичів".
І нарешті, скажу кілька слів про мечі.
Розкопавши 7729 курганів, О. С. Уваров знайшов лише три залишки мечів (із них — одна шабля). І це в часи (IX—XII століття), коли кожен русич навіть "спав з мечем".
"Ібн-Фадлан... намалював нам повне озброєння Русів: кожен із них... носив сокиру, ножик і меч, без яких їх ніколи не зустрічали...
Незважаючи на ясність слів арабського письменника, мечі були в могилах (Мерян. — Б. Б.) як рідкісні винятки" [4, с. 123—124].
Через що й виникає резонне запитання: чи варто росіянам базувати свою історичну науку на суцільних винятках?
Ми ж бачимо: етноси слов’ян Подніпров’я та фінських племен країни Моксель відрізнялися істотно. Практично у всьому.
6
Цілком імовірно, читачі вже неодноразово задавали собі запитання: як же так сталося, що російські історики пропустили такий страшний удар, якого завдав їхній історіографії своїми археологічними роботами О. С. Уваров. І не лише він, бо працювало чимало інших археологів і антропологів.
Зверніть увагу: всі найбільш разючі удари по московській історичній брехні про слов'янське походження московитів були завдані в другій половині XIX століття. Головними напрямками цих ударів стали дослідження з археології та антропології, а також вивчення давнього побуту і звичаїв московитів. Дослідження повністю заперечували словесні байки "великоросів". Вони свідчили про разючу відмінність етносу Подніпров’я від етносу межиріччя Оки і Волги. Словесна полова російської історичної науки відсівалася навіть від легесенького подуву вітерця фактологічних джерел.
Треба відзначити: жорстока суперечка між прихильниками норманської теорії походження Русі та прихильниками чисто слов’янського її походження, що спалахнула було на початку другої половини XVIII століття, майже повністю згасла в період царювання Катерини II. Тоді подібна суперечка була недоречна. Бо сама присутність німецької пані (майже норманки) на російському престолі знімала питання з порядку денного. Та й Катерина II, особисто втрутившись в історіографію "переважно Росії”, поставила "остаточні крапки" в історії Московської держави. Так до початку XIX століття був установлений якийсь консенсус між норманістами і слов’янофілами. Тобто була дана можливість, у межах дозволеного "загальноросійськими літописними зводами", вести будь-які дослідження в археологічному, антропологічному, історичному і т. д. напрямках. Головною умовою подібних досліджень було збереження "статусу-кво" катерининської концепції побудови російської держави, походження правлячої династії та становлення московитів як народу. А відповідно до катерининської концепції, народів, які створили "єдину русь",було багато. Тут і слов'яни, і чудь, і меря, і весь, і мурома й т. д. Ясна річ, згідно з концепцією, слов’яни були головними, і їм дозволялася міграція в будь-якому напрямку. До речі, тим же фінським племенам заборонялися будь-які зсуви в напрямку слов’ян. Вони могли лише бути "витиснуті слов’янами" зі своєї обителі. Подалі, на схід і на північ. Усе до банальності просто, надійно. І якщо читачі зазирнуть у будь-яку працю О. С. Уварова, Д. О. Корсакова. П. С. Савельєва, А. П. Богданова, О. О. Шахматова, вони переконаються: видатні вчені, в принципі, ніде не суперечили катерининській (романовській) концепції. Вони скрізь розповідали про "перетікання слов’ян", "перевагу слов’ян", "слов’янське минуле" тощо. Однак, крім "словесного лушпиння", подавали сотні, тисячі незаперечних фактів, які повністю відмітали подібне "лушпиння".
Якщо відкриємо старі російські енциклопедичні словники, побачимо: навіть на початку XX століття московська археологія прихильно сприймала праці О. С. Уварова.
Читаємо: "Уваров Олексій Сергійович (1828—1884) — відомий археолог... Першою ж працею своєю гр. Уваров виборов собі видатне місце серед наших дослідників...
У 1851 р. він... відправляється на розкопки в древнє князівство Суздальське... На підставі цих розкопок він написав "Меряни та їхній побут за курганними розкопками...". У 1864 р. у Москві відкривається московське археологічне товариство, граф Уваров... займає в новому товаристві посаду голови, яка й залишилася беззмінно за ним аж до його смерті. Одноголосно обраний, Уваров виголосив промову, в якій намітив той шлях, що так блискуче був подоланий згодом московським археологічним товариством під його керівництвом... З його ініціативи було створено керівництво для розкопок курганів та для їх дослідження. За його пропозицією проведено дослідження курганів кривичів, городищ жителів півночі та старожитностей тверської Карелії..." [З, с. 418—419].
Висновок єдиний: на початку XX століття авторитет О. С. Уварова і його досліджень "колиски Великоросії — Мерського стану" залишався безперечний і непохитний. Однак уже в той час були люди, які бачили повну невідповідність між "загальноросійськими літописними зводами", які утверджували "слов’янське минуле" Московії, і дослідженнями археолога О. С. Уварова.
Першим із "великоросів", хто відкрито почав спростовувати археологічні дослідження графа О. С. Уварова, став такий собі О. А. Спіцин, який ще донедавна особисто поклонявся видатному археологові. У своїй праці "Володимирські кургани", опублікованій у збірнику "Вісті Імператорської Археологічної комісії", випуск 15-й за 1905 рік, він так пояснив своє неприйняття археологічних праць О. С. Уварова: "Висновки ж гр. Уварова та усілякі його узагальнення нас уже не можуть задовольняти" [11, с. 89].
Як пам’ятаємо, багато років археологічні праці О. С. Уварова були авторитетними й безперечними. Але ось такий собі О. А. Спіцин поставив їх під сумнів. І якби хоч подібну думку висловив практикуючий археолог, який багато чого побачив на своєму віку і сам попрацював на ростовсько-суздальському археологічному полі. Але ж ні, заперечувати роботи археолога О. С. Уварова став звичайний російський клерк.
До речі, ті ж російські енциклопедичні словники до початку XX століття нічого не знали про якогось Спіцина Олександра Андрійовича. По суті, лише Велика Радянська Енциклопедія вже починає вивищувати О. А. Спіцина та повністю заперечувати О. С. Уварова. І від одного видання Енциклопедії до іншого — усе більш затято. В останньому, третьому, О. А. Спіцин уже подається як "видатний археолог". Ось такі метаморфози відбувалися в російській науці!
Візьмімо ВРЕ (друге видання): "Спіцин Олександр Андрійович (1858—1931) — радянський археолог (визнали своїм! — В. Б.). Народився в м. Яранську колишньої В'ятської губернії. Після закінчення Петербурзького університету (1882) працював учителем історії у В’ятці (отоді й виявив невідповідність робіт О. С. Уварова "загальноросійським літописним зводам". — В . Б.)... Переїхавши в Петербург, Спіцин з 1891 р. взяв активну участь у роботі Археологічної комісії, піднявши значення слов’яно-російської археології (через що й став "видатним радянським археологом". — В. Б.)... З 1929 р. — член-кореспондент Академії наук СРСР... Спіцин мало займався розкопками,зосередивши свої сили на вивченні та виданні різних археологічних матеріалів. Спіцин одним із перших почав здійснювати поєднання археології та історії" [12, т. 40, с. 313].
Саме почавши "поєднання археології та історії", О. А. Спіцин ніяк не зміг "поєднати" роботи О. С. Уварова із "загальноросійськими літописними зводами". А так як йому ніколи не дозволили б зазіхати на "загальноросійські" літописні байки, він і написав, що, мовляв, "нас не можуть задовольнити" роботи О. С. Уварова. І взявся з них (розкопок) робити зовсім інші висновки. З'явився такий собі російський археологічний "чистильник", який сам "мало займався розкопками", однак вільно маніпулював роботами інших.